Сьогодні збиралась у госпіталь і думала:
— Що я можу принести цим чоловікам? Чи є сенс у цих відвідуваннях?
Справа в тому, що коли відвідування лікарні — це одноразова акція, то це досить емоційний досвід. Ти відчуваєш значущість того, що ти робиш, і отримуєш хвилю натхнення, щоб ще колись зробити те саме. Але коли ці візити перетворюються в щотижневу рутину, то емоції спадають, і буває, здається, що ця мізерна справа нікому не потрібна.
Останнім часом зі знайомих військових в лікарні у нас лишився один чоловік. Інших виписали або перевели у інші лікарні. Тому ми заходили у рандомні палати, знайомилися, роздавали смаколики, спілкувалися, іноді грали на музичних інструментах. А це ну зооовсім інакше, ніж приходити до знайомих. До знайомих знаєте як приходять? «Ооо, дружище, ти вже сів на крісло колісне! Вааау! Оце прогрес! А що кажуть лікарі?» — ну і пішло-поїхало. Десь там хтось вже заварює чайок чи каву, дістає шоколадки, ми настроюємо скрипку і гітару, і відчуваємо себе потрібними тут, бо знаємо, що нас чекали. А в нові палати заходити — це завжди ризик, що тебе не сприймуть і не захочуть спілкування з тобою. Тому я без особливого ентузіазму збиралася на сьогоднішні відвідини.
Десь коли гостинці у пакеті почали закінчуватися, ми зайшли у рандомну палату в хірургії. І тут я бачу знайоме обличчя! Я одразу впізнала цього чоловіка, і навіть згадала його імʼя, хоча на імена у мене така собі памʼять.
Він лежав у лікарні десь півтора року тому. Тоді йому дуже подобалась гра на скрипці, і він завжди радів нашому приходу. Я частенько вела бесіди з ним про все на світі.
Він не очікував нас знову побачити. Думав, що ми вже перестали приходити у лікарню. Казав, що розповідав усім знайомим, як круто було, що до нього у лікарні приходила молодь, яка підтримувала його і говорила про Бога.
За класикою, хлопці виконали християнський гімн на інструментах. Потім я прочитала слова: перший куплет і приспів, і зупинилась. Мені здавалось, що цього достатньо. Але Валентин запитав:
— Це весь текст?
Я запнулась.
– Нііі, — кажу, червоніючи, — там ще є куплети.
— Прочитайте все. — попросив він.
Я прочитала текст, але знову таки зупинилась на останньому куплеті. Він був про смерть і воскресіння. Я подумала, що військові не люблять говорити про смерть, і не стала читати його. А дарма.
Валентин помовчав, а потім промовив:
— Я, хоч і не сильно вірю у Бога, але дуже люблю, коли ви читаєте такі тексти. Від них мені так добре на душі. Знаєте, там, на нулі, кожен молиться до Бога, як знає. Навіть найбрутальніші хлопці читають молитви десь в куточку перед боєм. Читайте нам ці тексти, не соромтесь.
Я виходила із палати із широченною посмішкою. Це все недарма, навіть якщо нас тут ніхто не чекає. Навіть, якщо ніхто не захоче спілкуватися. Хто знає, а може після нашого відходу рука військового потягнеться до тумбочки, де ми залишили напій із наклейкою-текстом із Біблії? Хто знає, а може він під час бою згадає хоч кілька слів і помолиться до Бога?