а потім розумієш, що втрачаючи людей, Бог через деякий час посилає ще кращих…
і в моменті розумієш, що насправді ти не погано граєш на тому фортепіано, просто не тим акомпонувала. і пальці в тебе нормальні, і з ритмом все добре, просто в моменті не знайшлось людей які б тобі сказали; «та все норм, все звучить» і це тебе чуть зламало.
розумієш, що зовнішність в тебе нормальна, така як у всіх, не низька ти, і не повна, нормальна собі дівчина, така як усі, і одягаєшся ти теж норм
а просто ти не всім заходиш і все, і це зовсім не повʼязано з вищенаведеними факторами.
освідомлюєш, що впринципі ти вмієш готувати, і досить смачно, і є ті, які тобі про це кажуть, і хвалять, і є ті, які турбуються чи ти виспала своїх 8 годин, чи нормально поїла, і чи пшикала хворе горло.
і гумор в тебе класний, і не дивляться на тебе типу: «шо тут смішного🤨» і захоплюються тобою, і просто люблять коли ти є, без всяких спільних тем, і не порівнюють тебе ні з ким, а просто з тобою.
і знайдуться ті, які не будуть лізти в душу з запитаннями «чому ти так сильно любиш той Київ?» а самі починають його любити
і відписують тобі вчасно, і поглядом у натовпі знаходять, і завезуть, і ти ніколи не будеш відчувати що «випросила» а самі запропонують, догадаються наперед.
і коли ти відчув і знайшов таких людей, то якось більше нічого ніколи не хочеться доказувати.
і можливо зараз багато тексту, але я до цього стану йшла дуже довго, і я щаслива 🤍
середа, квітень,
Rima. M
