Я заблукала у пустелі. Пустеля звалася життям. Обабіч німували скелі… — я думаю — TG.ME

Я заблукала у пустелі. Пустеля звалася життям. Обабіч німували скелі, нездатні геть до співчуття. Я заблукала… Що ж, не вперше. Для мене це не дивина: Мій навігатор часто бреше, і, певно, в цім моя вина. Найгірше те, що у запасах вже закінчилася вода. Із кожним кроком сили гасли, сповільнювалася хода. Душа від спеки помирала, а на зубах хрумтів пісок, Я крихти сил ледь-ледь збирала, побачивши десь острівок. Ще крок. Ще трохи. Все, не можу. Самум зітре мої сліди. Міраж — це вигадка ворожа, щоб душу вбити назавжди. Щоразу думала наївно: оази досягну ось-ось, Та віддавала болем сильним зневіра: це мені здалось. Мені траплялись подорожні, пропонували помогти, Та фляги в них напівпорожні, занадто мало там води. Ці люди, як і я, не знають, де джерело живе знайти, Бо теж за маревом блукають, їм теж потрібен Поводир. У горлі все пересихає. Та що я бачу? Джерело! Пустеля видається раєм, єство моє все ожило: Бог не стерпів моїх конвульсій, і вийшов Сам допомогти, Підняв із ніжністю матусі і дав напитися води. Як можна сліпо помирати при Джерелі води життя? Безглуздо у людей шукати любові, щастя, прийняття. Коли душа пересихає, з останніх сил гукай Христа: Він вдосталь благодаті має, щоб ти від спраги не страждав. ©️ Остаповець Оксана #поезіяКсю