Як боляче було втрачати той звʼязок…
Я довго вчилась чути голос інших,
Щоб не згубити крихкий міст тепла.
Шукала лагідніших слів і тихших,
Щоб бути поруч. Щоб любов жила.
Я відчувала погляд, біль і втому,
Ловила тіні в жестах і словах,
Та забувала повертатися додому —
До себе, що чекала у дверях.
Мені здавалось: відійти — карати,
Залишити людину у пітьмі.
Тому я знову йшла мости латати,
Хоча тріщали береги в мені.
Я стукала в зачиненії двері,
Несла тепло, надію і вогонь.
Та відгук повертався з порожнечі,
І біль торкався стомлених долонь.
А тіло знало. Тихо зупиняло.
Шептало: «Не спіши. Не йди туди».
Та я із ним уперто сперечалась,
Бо бачила у людях лиш сади.
Я вірила: достатньо все сказати —
І правда змиє кривду та жалі.
Та іноді не хочуть розмовляти,
Бо біль іще говорить у людині.
І він летить назовні гострим словом,
Зривається, мов камінь із гори.
А ти стоїш під зливою раптово
І вчишся не приймати ці удари.
Не кожен, хто поранив, є жорстоким.
Не кожен, хто відходить, — ворог твій.
Ми всі ідемо власним довгим кроком,
Несемо світло й темряву в собі.
І я навчилась бачити людину
Не тільки крізь образу чи печаль.
Та більше не віддам свою дитину
Туди, де серце знов стискає жаль.
Я можу світло бачити навпроти,
Прощати, не тримаючи вини.
Та не повинна знов себе колоти
Об гострі та незцілені терни.
Бо відстань — це не помста і не кара,
Не крижаний, зневажливий поріг.
Це простір, де душа моя зібралась,
Щоб відновити світло для доріг.
Це не «піти від когось» у мовчання,
Не кинути, не зрадити, не стерти.
Це повернутись до свого дихання
І знов навчитися для себе жити й не завмерти.
Не все, що тріснуло, потрібно склеїти.
Не кожен міст ми мусимо спасти.
Коли лиш ти один готовий діяти —
То це вже шлях не разом — це піти.
Я відпускаю — без суду й докору,
Без прагнення довести, хто є хто.
Я залишаю кожному простори
І право бути в досвіді свого.
Мені не треба доброю здаватися,
Щоб заслужити погляд чи любов.
Мені нарешті можна залишатися
Собою — без умов і без оков.
Я можу бути різною: живою,
Не завжди зручною й без помилок.
Та я не зраджу більше серце болем,
Щоб зберегти примарний той зв’язок.
І якщо знову тіло тихо скаже:
«Спинись. Тобі іти туди не слід», —
Я не піду шукати, хто там кращий.
Я просто оберу свій власний світ.
Бо справжня мудрість — не усіх тримати,
Не кожен біль приймати за своє.
З відкритим серцем відпускати
І берегти те світло, що в нас є.
Тепер я знаю: можна не боротися,
Не рятувати те, що не живе.
І не від когось, а до себе повернутися,
Туди, де серце дихає моє.
Олена Пузанова
Буча, 23/06/2026 р.
