Народження мудросили
Я так довго шукала дорогу до себе,
Крізь дощі нерозділених, змовклих років.
Де казали: «Не можна».
Де кликали: «Треба».
І губився мій голос між тисячі слів.
Я несла свої крила, ховаючи пір'я,
Щоб нікому не здатись надміру живою.
Бо колись мені ввірили:
«Тебе недостатньо».
Не достатньо, щоб бути просто собою.
А згодом почула я:
«Тебе вже занадто».
Занадто глибока. Занадто відкрита.
Занадто чутлива до правди й краси.
І я все стискала безмежність у жмені,
Щоб вміститись у чиЇсь чужії світи.
Та одного світанку, між лісом і річкою,
Де вітер торкався розпущених кіс,
Я вперше побачила, сповиваючись стрічкою:
Світ не ламає, не требує сліз.
Він тихо показує, до душі пригортаючи
Руки, благаючі, й тисячі слів,
Що ти є незвержена і світлом наповнена,
І хто ти по-справжньому в світі цим є.
П'ять душ прилетіли, мов п'ять тихих стихій,
Без суду, без масок, без правил і меж.
Вони не навчали — любили мовчанням,
І серце шепнуло:
«Ти вдома. Ти є теж.»
Одна була Землею — тепло обіймала,
Навчала коріння тримати в пітьмі.
І навіть мовчання її промовляло:
«Не бійся відчути опору в собі.»
Друга — Водою, прозорою, чистою,
Змивала без жалю чужі голоси.
І хвилі несли мою втому до гирла,
Де більше не треба просити: «Спаси».
А третя — Вогнем, що не нищить, а світить,
Спалив усе те, що не стало моїм.
І попіл здійнявся до неба, мов птахи,
Лишивши свободу дихати всім.
Четверта була легкокрилим тим Вітром,
Що маски зривав, мов осіннєє листя.
І я зрозуміла: не треба ставати
Меншою, ніж створена я для життя.
А п'ята — Простором. Без краю. Без міри.
Де можна нарешті себе не ховати.
Де можна не бути хорошою вічно,
А просто любити.
І просто звучати.
І раптом почула —
не голоси ззовні,
А власне мовчання, що стало живим.
Воно промовляло:
«Тобі вже не треба зменшувать світло,
Щоб бути своїм.
Не треба згинатись під тягарем схвалень.
Не треба просити ні в кого те "можна".
Бо право на себе тобі подароване
Не думкою людською —
А Творцем всеспроможнім.»
І сонце схилилось над тихим багаттям,
Де вечір із полум'ям вів розмову.
Вогонь допалив мої давні кайдани,
І серце вдягнуло свободу нову.
А вранці ріка, наче матінка світу,
Торкнулася тихо оголених плеч.
І змила назавжди страх бути відкинутою,
Тягар нездійснених, стражданних речей.
Змивала образи. Змивала тривоги.
Змивала мовчання минулих років.
І разом із ними пливли за водою
Усі мої "треба" і тисячі "слів".
І там,
Де світанок торкався долонями серця,
Де небо впліталося в ранню росу,
Уперше почула я слово, що стало
Іменням внутрішнього мого саду.
Мудросила.
Не сила,
Що прагне чиїхсь перемог.
Не мудрість,
Що хоче когось понавчати.
А стан,
У якому душа пам'ятає,
Що можна душею у світі літати.
Що можна душею торкатися неба.
Хотіти.
Любити.
Не жити як “треба”.
Сміятись.
Мовчати.
Пірнати у весни.
І бути собою — без жодної версії,
Забути ті маски,
Що створюють в світі людей різні казки.
Просто бути.
Бути собою і разом з тим просто — бути ЖИВОЮ!
Світити.
Бажати.
Творити.
Співати
і просто свободною в світі цім стати.
Життям надихаючись, світу відкрити
Себе…
І просто в світі цім в радості жити.
Я вдячна всім жінкам, що йшли біля мене.
І тим, хто лишився. І тим, хто пішов.
Бо кожна торкнулася з ніжністю серця,
Щоб я повернулась у власну любов.
Вклоняюсь Землі,
Що мене укріпила.
Воді,
Що навчила так вільно текти.
Вогню,
Що очистив.
Вітрам,
Що відкрили.
І Небу,
Що вчило любити й рости.
Тепер я не хочу бути меншою, тихшою,
Щоб поруч хтось почувався сильніш.
Бо ранок ніколи не просить у Сонця
Світити слабкіше,
Щоб бути зручніш.
Я є.
І цього для Всесвіту досить.
Я можу.
Бо серце згадало себе.
І тихо живе,
Розквітаючи світлом,
Моя... мудросила,
Що впізнала себе ❤️
Олена Пузанова
Буча, 30.06.2026 р.
Forwarded from• Почуття Слів •
5
1July 5, 2026 112 4
