Коли всі зовнішні опори вибиває з-під ніг — війна, переїзд, ще один… — ~• Елена Пузанова •~ — TG.ME

Коли всі зовнішні опори вибиває з-під ніг — війна, переїзд, ще один переїзд… а потім ще один, — рано чи пізно починаєш шукати те, чого вже ніхто не зможе забрати. Так я навчилася довіряти простору, поступово вибудовуючи свою внутрішню опору. За неї не можна триматися руками, бо вона живе всередині. Але в ній можна бути. Відчувати себе. Відчувати себе живою. І саме це стало моєю найважливішою опорою. З цього стану набагато легше відкриватися всьому новому, що життя приносить разом із новими можливостями. Можливо, це звучить трохи магічно. Але нічого магічного тут немає. Я зрозуміла одну просту річ. Готовність постійно чекати труднощів не дає опори. Вона лише посилює контроль і напругу. Натомість готовність жити, бути відкритою життю і просто рухатися вперед народжує зовсім іншу силу. Вона дозволяє насолоджуватися тим, що є сьогодні, і водночас справлятися з труднощами тоді, коли вони справді приходять. Це схоже на корабель, який не підставляє хвилі свій борт, а повертається до них носом і проходить крізь них. Хвилі не зникають. Але вони вже не перевертають корабель — залишаються позаду. Колись я думала, що моя опора — це дім. Майно. Дипломи. Стабільність. Сьогодні я знаю інакше. Моя опора — це я. Мої знання. Мої цінності. Моє ставлення до життя. Моя здатність відчувати, навчатися, любити й знову підніматися. І люди, які йдуть поруч. Для мене опора — це не міцно стояти посеред буревію, яких останніми роками стало надто багато. Моя опора більше схожа на політ птаха. У небі немає землі, за яку можна триматися. Є лише довіра до себе, до власних крил і до потоків повітря, які підтримують у польоті. Так само і в житті. Коли довіряєш собі й простору, перестаєш боротися з кожним поривом вітру. І тоді політ стає не боротьбою за виживання, а способом жити. ❤️