ВОНА ОБРАЗИЛАСЯ НА МЕНЕ…» Колись я майже одразу вірила цій думці… — ~• Елена Пузанова •~ — TG.ME

«ВОНА ОБРАЗИЛАСЯ НА МЕНЕ…» Колись я майже одразу вірила цій думці. Якщо людина довше не відповідала. Якщо повідомлення здавалося сухішим. Якщо мені здавалося, що я сказала щось не так. Тривога дуже швидко добудовувала історію. «Ти її образила.» «Вона віддаляється.» «Тепер усе буде інакше.» А потім… приходила відповідь. Звичайна. Тепла. Жива. І я розуміла, що кілька годин, а інколи й днів, прожила не в реальності, а у власних припущеннях. Одного разу я поставила собі запитання: А якщо тривога — не мій ворог? Можливо, вона просто дуже давня система захисту. Вона намагається передбачити небезпеку раніше, ніж та з’явиться. Вона хоче вберегти мене від болю, від відкидання, від помилки, від втрати стосунків. Саме тому вона говорить так переконливо. Сьогодні я вже не сварюся зі своєю тривогою. Я кажу їй: «Дякую. Я бачу, що ти хочеш мене захистити.» А потім роблю ще один крок. Повертаюся до реальності й запитую себе: «Які факти я маю зараз?» Не здогадки. Не припущення. Не найгірші сценарії. Саме факти. І якщо фактів поки що недостатньо, я більше не поспішаю їх вигадувати. Я повертаюся до себе. До своїх справ. До свого життя. Бо дуже часто, коли ми перестаємо жити в припущеннях, реальність сама поступово приносить відповіді. І тоді виявляється, що вона набагато спокійніша, ніж історія, яку вже встигла намалювати тривога. Саме так народжується внутрішня опора. Не тоді, коли тривога зникає. А тоді, коли ми перестаємо віддавати їй право бути єдиним джерелом правди. Для мене дорослішання — це не життя без тривоги. Це життя, у якому тривога вже не керує моїми рішеннями. Вона може говорити. Але останнє слово я залишаю за реальністю. Можливо, сьогодні комусь із нас достатньо не шукати нових пояснень, а просто дочекатися фактів ❤️