Гіркоти і іронії емігрантської пост, чутливих прохання відійти від екранів
Досвід вимушеної еміграції дуже humbling, інакше й не скажеш. Такий пристиджуючий, такий применшуючий і при тому такий неоднорідний, як гаряче соєве молоко у каві — всі ці більш, ніж чотири роки, складно описати якоюсь однією низкою феноменів, вони переливаються всіма кольорами бензинової калюжі.
Мене довго дивували будь-які тейки в стилі: "Вам треба терміново переїжджати в закордон!", сказані тим, хто залишається в Україні. Ого, думала я, це ж треба так спотворювати собі реальність і добровільно запрошувати людину у пекло. Вау. Взагалі, колись хтось знає як комусь жити — це вау, оце рівень компетенції.
Але у всіх досвід різний. І різна швидкість психічних процесів. Тому говоритиму тільки за себе.
Точно хочу зазначити, що комфорт життя падає, якщо порівнювати з доповномаштабним часом. Хочеться ввести рубрику "yes, but": так, можуть бути фотки з гарнючих місць, але при тому як туди дістатися, скільки бюрократія коштує сил і часу, яка прірва грошей тут потрібна на оренду чи проїзд. Але це не головне. Головне — про близькість і щільність цього буття.
Я давно називаю свій досвід "просто щоб поспати нормально". Не знаю, як у інших вимушених емігрантів, не знаю достеменно, що саме вони сказали би, якщо дійсно чесно визнали свій стан і перспективи, особисто я не бачу тут майбутнього, не бачу тут місця для себе чи нових можливостей у рамках мобільності свого соціального класу. Ну, так, в мене ще й мінус 7, але я постійно в лінзах, кажу ж, не бачу. Всі ці чотири роки вдивляюся з більш-менш пристойними коливаннями в рамках однієї відповіді: потім треба повертатися додому.
Європа дуже сильно переоцінена. Франція переоцінена тим більше — високий запит породжує багато гейткіпінгу: носії локальної культури дуже елегантно і ввічливо оберігають її від втручання, тим часом як економічне зростання і приріст населення тримаються і на емігрантах. Це породжує величезний лицемірний розрив, ніби у державі існує багато держав, які скріплені лише дантівськими колами бюрократії (а також граматики) і мовою. Дволикість придумали тут, багато чого є амбівалентним. Батьківщина газлайтингу теж тут. І здавалося б, з українським досвідом дуже смішно дивуватися подвійній інституціоналізації, де є постійно де-факто і де-юре, але значний вплив католицизму як пануючого релігійного світобачення у тих, хто є носієм панівної культури, вимагає постійно зберігати хороше обличчя. Тому в цьому місці наша українська класова нерівність може просто вийти прогулятися. Ну, імперськість невідрефлексована так просто не вивітрюється, це як квартира, де постійно палили — так і пасе табаком, розділенням і експлуатацією комплексу меншовартості.
Це моє дуууже суб'єктивне ставлення, споглядання зсередини як безпосередньої учасниці цих процесів, заправлене абсолютно дюркгеймівською відчуженістю (аномією), відчуттям dépaysement (буття без держави, без країни), переживанням також себе зайвою і недостатньою водночас (привіт нарцисична динаміка і межове поле), а також безперервне (витримане у найкращих погребах неусвідомленого!) почуття ахуя з сильними нотками екзистенційності, що життя несеться набагато швидше, ніж досвід встигає ассимілюватися. Тримаюся на гедонізмі, спогляданні, як дерева ростуть і на радості від роботи.
Висновок поки що один, який приходить, як лист з префектури. Якщо б вони були прямими, було б сказано: мадам, вам краще було б тут народитися, приходьте в іншому житті.
