ВДЯЧНІСТЬ
Вдячність нині пропагують, але виглядає трохи штучно з усіма тими щоденничками і ритуалами . Причиною того є цілий механізм в нас 🙂
Вдячність не народжується, коли ти думаєш, що в силу того, що ти такий молодець, і з запалом «треба брати в руки те життя», і на такому загарбницько-жадібному життєвому «спортіку», і хочеш скрізь відчути себе переможцем і прагнеш бути завжди на коні - то все, що стається хороше з тобою, сприймається як належне. І вдячності (от прикол) не виникає.
Тому що ми сприймаємо добро, і вдачу, і небайдужість чи відкритість людей, що оточують, - як те, що і МАЄ БУТИ, як підтвердження нас самих. Як те, що вже належить нам... (Так, наче життя належить нам, а не ми - життю.) А ще як компенсацію на наші зусилля і страждання. Хоча інші люди до наших власних виборів взагалі-то - ні при чому 🙂
Просто думаючи, що світ має обертатися тільки навколо нас, ми насправді щось крадемо у самих себе…
Бо коли ти дивишся на світ уважно-уважно широко розплющеними очима і бачиш, що навколо стається дуже-дуже різне, і нема ніде ніякої гарантії, бо життя - це відкритий простір… і що насправді щось може скластися, а може і не скластися… Коли ти цю складну реальність справді бачиш, а не плекаєш своїх ілюзій, спрощуючи цей світ у себе в голові, то коли раптом щось йде тобі назустріч, ти просто всередині офігіваєш, бо розумієш, що при найкращому розкладі - ймовірність такого факту завжди 50*50. І сьогодні це твої 50. ВАУ! А могло не бути. А сталось. А могло і ні!!!
І тоді ти і торкнутий, і здивований, і зніяковілий, і вдячний, і розчулений. Бо знаєш, що завжди 50*50. І ти готовий всередині в силу життєвого досвіду вже готовий до всього, а тут - бац - і пощастило. І відразу тепло, і вдячно. І так помітно, що не можна пропустити цю мить, не можна знецінити, перескочивши, побігти далі за своїми новими «хочу і треба». Просто не можна. Бо в цю мить щось торкається душі - того мʼякого і беззахисного, що в нас є, - нашої довіри до Життя, і до себе, як до маленької частинки чогось більшого. І це завжди відчувається як дотик, як сигнал того, що ти не наодинці, що хтось-десь тебе бачить і підтримує.
Але щоб це все помітити, треба розстиснути кулачки і видихнути… Раз, два, три…
