Яблука. Всюди яблука. Хто насадив яблунь по всій частині? Нахіба? Скрізь самі лише яблуні. Не ВЧ, а якийсь яблуневий сад.
Хто збиратиме цей врожай?
У липні яблука стигнуть і починають падати. Опалі яблука вкривають газони й доріжки; ти йдеш через яблука, ти стараєшся їх не топтати, не влізати в гнилі й розчавлені, шукаєш вільне місце, щоб приземлити там берця; ти починаєш танцювати між яблук; мимохіть футболиш яблука - вони, наче більярдні кулі, приводять в рух інші яблука на доріжці; яблука танцюють разом із тобою; одне летить у собаку, що розвалився неподалік - пес в яблуках - бачили таке колись? - їх тут повно, цих собак - і яблук, і собак; собак тут дохуя, вони тут тупо скрізь - вони - як яблуні - з тією лише різницею, що з них нічого не падає; справді, ще жодного разу ніде на території я не бачив собачого лайна - ну, тобто я ніякого не бачив, хіба що те, розмазане навколо толчка у “стєкляшці” - той невідомий Поллок експонувався кілька днів, поки хтось нарешті не помив парашу;
але собачого лайна немає - бо якби воно було, нас би неодмінно змусили його прибирати; немає - а собаки тупо скрізь:
біля кожних дверей, біля кожного входу і виходу, біля воріт і будівель, на газонах і клумбах; у мене тут - біля зброярні - мінімум дві, а частіше - всі три - розвалилися прямо на вході, і - залежно від погоди - або виповзають назовні, підставляючи сонцю примружені морди - або заповзають глибше в підвал, де я стережу автомати й БК - тут прохолодніше,
тут запросто можна перележати цю спеку;
купа собак під ногами; собаки і яблука;
я мимохіть підфутболюю яблуко, воно відлітає в собаку;
собака ображено підводиться, повільно й демонстративно, озирається на мене з докором в очах: “ех, я думав, ти нормальний; а ти - такий як усі, ех…” - переміщується на кілька метрів і знову повільно влягається;
як пояснити собаці, що я не хотів її впиздити яблуком?
Я намагаюсь ще кілька секунд, потім, сподіваючись, що в собак коротка пам’ять, прямую, куди йшов.
Вранці, після здачі наряду ми прибираємо яблука, що нападали за минулу добу;
я беру широку лопату для відкидання снігу й починаю згрібати яблука в купу; я намагаюся розрахувати силу таким чином, щоб яблуко долітало до купи й зупинялося, а не перелітало чи відскакувало кудись убік; старі гнилі яблука підлітають і чвякають поруч із купою - з ними найлегше; молоді ж і тверді, щойно опалі, весь час намагаються кудись з’їбатися - і я за ними ганяюся, глушу їх лопатою, позбавляючи правильної геометричної форми - тепер вони нікуди не втечуть - фізика!
Пацани підставляють мішки, я наповнюю їх падалицею.
“Скільки сидру можна було б поставити…” - зітхаю.
Ми скидаємо мішки з яблуками у сміттєвий бак.
“Ех, і не кажи” - зітхає у відповідь старшина.
Поруч мовчки зітхає собака.
Завершивши роботу, ми розповзаємось на відпочинок. Більшість пацанів з мого взводу живуть у якійсь общазі неподалік - я ж прямую на вулицю Перемоги - до легендарної, вже майже рідної хати - скоро ця хата стане великим романом.
Якщо доживу.
Мій напарник по наряду - колишній (хоч мені й сказали недавно, що колишніх не буває - смішно) десантник із 25-ї Січеславської - хоче назад у сектор - з’їбатися з цього абсурду - хай навіть під міни і танки - з'їбатися з цього совка - хай навіть в найгірший пиздак - з’їбатися звідси чимдалі; я ж сиджу, мовчки наповнюю текстом блокнот - одним, другим, третім - і сам собі боюся зізнатися:
м е н е в с е в л а ш т о в у є
(ну ок, майже все);
я відчуваю душевне полегшення - з легким присмаком сорому (поки що - легким).
Йдучи з казарми в бік КПП щойно прибраною доріжкою, я знову бачу яблука - вже нападали свіжі - і на доріжку, і на газон;
і знову - як завжди - скрізь собаки - собаки в яблуках;
яблуко зривається з дерева - і пиздячить прямо по хребту одному з собак; собака ображено підводиться, повільно й демонстративно, востаннє озирається на мене з німим докором.
“Воу-воу, братан, це вже точно не я!” -
"Ех, я думав, ти нормальний. А ти - такий, як усі…"
Такий, як усі. Ех.
Мабуть, доведеться це прийняти
#любов_смерть_і_Житомир
