якщо не говорити лозунгами, не кидатися словами, наче ножами,
у тіла ближніх, пухкі й ніжні, завжди дитячі, то розмова ламається,
як ламається небо, коли блискавка, цілячи в найвразливіше місце
у цілому ландшафті, намагається вдарити з усієї сили, всієї дурі
не їй же потім ходити із дірявим ситом любові цієї землею,
перебираючи грудки, розбираючи їх до щопти, перезбираючи,
не їй же дмухати довго-довго, як мама, на обпечені пальці, заплакані щоки
найсильніших дерев, які усе тут тримають: і землю, і небо, і їхні уламки
ми тепер незручні: одне одному, самі собі, далеким близьким, відчуженим рідним,
не приручені, не ручні, бо не кидаємось на порожні фрази, мов голодні собаки,
бо говоримо занадто щиро, занадто сердечно, занадто гідно, аби нам співчувати,
не ідеальні жертви з новинних конвеєрів, не ідеально травмовані,
не ідеальні торговці болем, бо хочемо жити добре, а не жебрати серед вогню та згарищ
а як зайдеш на безкраїй базар воєн, насилля, несправедливостей, геноцидів,
то чого лишень не почуєш, чого не побачиш, від чого не відсахнешся,
от тільки про дім мого серця тут говорять найменше –
так, наче в мене немає серця, немає дому, геть тихий голос
так, наче війна – це не лінія смерті, яка видовжується на кожній долоні,
а лишень слова про війну; так, ніби театр тіней не повстає з рук, які його творять;
так, ніби ляпасом «усі війни однакові» рота хочуть закрити саме тобі,
бо тілом війни прикриватися зручно, коли ця війна не твоя, коли тіло її не твоє тіло
я ж тепер просто хочу спитати: «що ви робили, коли мене вбивали?
що усі ви робили, коли мене знову, й знову, й знову вбивали?
скільки це коштувало? хто врешті купив мою смерть? чи торгувався? як смакувало?
де мої кісточки? в чиєму горлі? чи ви їх хоч якось назвали?»
я ж тепер просто хочу сказати: знає мова моя, що ви літеплі, ані холодні, ані гарячі,
і випльовує з вуст своїх – поламаними людьми, переламаними словами –
о, коли б ви були холодні або гарячі; о, коли б бодай у війні слів ви були на нашому боці
31.07.2026
