До Аллена Гінзберга
Аллене, добрий чоловіче, великий поете вбивчого століття,
ти, котрий, наполягаючи на шаленстві, дійшов мудрості.
Тобі признаюсь, моє життя не було таким, як хотів би.
І тепер, коли минуло, лежить, мов непотрібна шина на узбіччі.
Було таким, як життя мільйонів, проти якого
ти бунтував в ім'я поезії та всюдисущого Бога.
Покірне звичкам, зі знанням, що є абсурдним,
та необхідністю, котра зриває щоранку й говорить іти до праці.
З нездійсненими прагненнями, навіть із нездійсненим бажанням
крику та биття головою об стіну, з повторюваною собі забороною
«Не можна».
Не можна потурати собі, дозволяти собі неробство,
розмірковувати про свій біль, не можна шукати допомоги в лікар
та в психіатра.
Не можна, тому що обов'язок, але також і тому, що страх
перед силами, котрим варто лише попустити, і явиться наше
блазнювання.
І жив я в Америці Молоха, коротко стрижений і голений
завязуючи краватки, п'ючи бурбон перед телевізором щовечора.
Диявольські карлики бажань товклися в мені, був їх
свідомий і знизував плечима: разом із життям це мине.
Тривога підкрадалася близько-близько, мусив удавати,
що ніколи
її не було і що з іншими мене поєднує благословенна
нормальність.
Такою теж може бути школа видінь, без наркотиків
відтятого
вуха Ван Іога та братства найкращих умів за гратами
лікарні.
Я був інструментом, слухав, виловлюючи голоси
з белькотливого хору й перекладаючи на зрозумілі фрази,
з комами та крапкою.
Заздрю тобі, відвазі абсолютного виклику, словам
гарячим, лютим прокляттям пророка.
Сором'язливі усмішки іроністів сховано в музеях,
і не є великим мистецтвом, скоріше пам'яткою невіри.
Тоді коли твій блюзнірський крик розлягається
в неоновій пустелі, що нею бродить людське плем'я,
приречене на недійсність.
Волт Вірмен слухає і говорить: так, так власне потрібно,
щоби тіла чоловіків та жінок ввести туди, де
все є звершенням і де життя відтепер буде в кожній проминущій миті.
І твої газетярські банальності, твої борода та бісер
і одяг бунтівника ціє епохи будуть прощеними.
Оскільки
не шукаємо того, що досконале, шукаємо того,
що лишається з безперервного сподівання.
Пам'ятаючи, скільки важить щасливий випадок, збіг слів
та обставин, ранок із хмарами, котрий пізніше видасться
неминучим.
Не прагну від тебе монументальної праці, котра була б
як середньовічний собор над французькою рівниною.
Сам мав таку надію й трудився, вже, однак
майже знаючи, що незвичне змінюється на повсякденне.
І в планетарній мішанині релігій та мов
ми запам 'ятовуємося не більше за винахідників прядки
чи транзистора.
Прийми цю шану від мене, котрий був таким інакшим
але з тієї
таки неназваної служби.
За браком кращих означень видаючи її виключно за
справу
писання віршів.
переклад
сергій жадан
#чеслав_мілош
