Нас би відвести, чи бодай надіслати підкріплення - але ні, ми не шукаємо легких шляхів; обстріл вщухає, й ми вирушаємо вперед; вперед, вперед, маруновий берет; триста метрів - і по нас починають гатити зі стрілецької зброї; розгортаємось у бойовий порядок і хуяримо у відповідь; повільно просуваємось уперед - до точки з “Кропиви” ще метрів двісті; наближаємось, відстрілюємось. Раптом невідь-звідки з’являються два рекси зі снайперками й ССОшними шевронами - прикривають; де взялися, шо тут забули - чорт його знає; тихо прийшли - тихо пішли; а ми ліземо далі.
Зайнявши новий рубіж, одразу ж починаємо копати: гола й рівна галявина - не найкраще місце, треба зробити бодай мінімальні канави від прильотів. Але арта заглухла - можна видихнути. Нас ще кілька разів накривають черги різного калібру, ми огризаємось; сутеніє. Нарешті заміна - бажаю здоров’я; підари з третьої до дев’ятої - цинкуйте й копайте; копайте, блядь, якщо хочете жити; удачі вам, мужчини.
А ми відходим на точку. Ту саму, де вранці втратили купу людей. Під сосною нікого немає. Над головами свистять рожеві трасери, даруючи святковий настрій. Ми виконали завдання й вертаємось на базу.
Текст про відбиту позицію. Текст про взятий рубіж. Текст про повернення - майже щасливе. Майже - без втрат. Текст про день, що доходить кінця. Текст про втомлених кошенят, що сміються і курять згори на броні.
Текст-відмичка. Текст-ключ до голови, повної війни. Текст ні про що й про все одразу.
По-іншому якось - ніяк.
#любов_смерть_і_Житомир
20
1August 10, 2026 153 1
