Священні корови… це те, що я куштую з найбільшим інтелектуальним апетитом.
Нарешті, дісталася до того, щоб трохи поміркувати про те, що зазвичай не прийнято обговорювати без особливого приводу, аж поки це само не станеться. Про смерть. Особливо, якщо мова йде власне про свою. Але чому ні? Хіба не все, що народжене у цьому світі, не має померти?
А якщо додати до цього, що живу я у Києві, то вже не треба пояснювати, що порівняно з тими, хто живе в безпечніших місцях, маю більше приводів поміркувати про це. При цьому розповідати про страхи чи жалітися - не мій стиль.
Поміркувала я про те, що буде після…
І мова не про наступні переродження. Це надто тонкі речі…
А про те, що хочу, щоб залишилося після мене – тут, у цьому світі.
Про те, як я хочу залишити близьких людей.
Отже, поперше, мені стає прикро, коли уявляю, як вони будуть з журитися з приводу моєї подорожі у наступне тіло, відмовляючись певний час від власних бажань.
Бо ніби так заведено. Жалоба - як традиція…
Але що там кажуть, воля того, хто йде – священна, то нехай це буде мій заповіт.
Особливо – якщо піти доведеться не через старість, а через якісь інші обставини, скажімо, раніше, ніж буду нездатна до чогось цікавого. У такому випадку, дуже хочу, щоб мої близькі з цієї нагоди влаштували вечірку: підняли келихи вина чи чого іншого. Щоб танцювали, веселилися, кохалися та ще б поміркували про якісь бажання, які чомусь відклали. І – з нагоди моєї передвчасної втечі доклади зусиль до їх втілення. Авжеж, жодних християнських ритуалів – бо це надто сумно.
Хтось, мабуть, запитає: «Ти вже готуєшся до тієї вечірки? Що трапилося?!»
Відповім: так.
Бо до такої вечірки слід готуватися все життя, бо ще ніхто не пішов звідси живим. Питання лише у тому - як виглядає ця підготовка? У святкуванні життя – у тому, щоб жити, не відкладаючи те, що хочеться зробити й пережити, поки хочеться і поки - можеш.
От саме зараз захотіла написати цей пост.
А ви коли-небудь замислювалися, якою має бути ваша вечірка після виходу зі сцени?
