Стаття 4:
«Ніхто не може з мотивів своїх релігійних переконань ухилятися від виконання конституційних обов'язків».
І далі:
«Заміна виконання одного обов'язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України».
Той самий закон встановлює, що держава поважає внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству, а сама релігійна організація «зобов'язана додержувати вимог чинного законодавства і правопорядку».
Саме тому цей фрагмент значно серйозніший за богословську суперечку про те, хто має бути кшатрієм, а хто брахманом.
Чумаченко прямо не закликає ухилятися від мобілізації. Проблема в іншому: конкретне питання про визначений Конституцією обов'язок захищати державу він переводить у категорію «політичних подій», а натомість пропонує набір духовних форм служіння.
Отже, ключове питання вже не богословське, а суспільно-правове:
чи може керівництво зареєстрованої в Україні релігійної організації представляти конституційний обов'язок захисту України як «політику», від якої організація дистанціюється, і фактично підмінювати відповідь про цей обов'язок альтернативними релігійними практиками?
Саме це, на мою думку, і потребує не внутрішньої дискусії вайшнавів, а публічної та правової оцінки українського суспільства і держави.
Офіцер ЗСУ, Михайло Ташков (Мукунда Харі дас)
