А це дуже практичне запитання, і прекрасно розумію, у якої великої кількості саме киян воно стоїть. Хоча немає в Україні безпечного місця, куди не дістає. Є просто місця, куди не стріляють. Я проти перестати боятись. Я проти пити антидепресанти в цих станах. Можете мене викреслювати з психологічного фронту. Перестати боятися загрозу небезпеки не має ніякої ефективності. Я проти не реагувати на небезпеку. Тому ось що я пораджу. Проаналізуйте свій стан і реакції. Якщо після кожного обстрілу ви не можете працювати, у вас не виходить зібратися думками, ваше життя втратили барви, є одна порада — переїзд. Тільки не питайте мене, куди. Питайте себе, куди. Однозначно туди, де безпечніше. Не виходить закордон, то кудись на захід. Але це не є неможливим. Ми можемо функціонувати тільки тоді, коли ми живемо, а не виживаємо. Якщо вам ок, тоді правила прості. Ніколи не ігноруйте тривогу. Навчіться пересуватися в безпечні місця ритуально (якийсь супер-одяг, окрема книга для сховища, мугикання своє безпечної пісеньки, моя це «Чіп і Дейл», шурашання обгорток смаколиків тощо). Робіть це весело. Домовтесь зі своєю роботою про алгоритм дня після обстрілу. Наприклад, запізнитися на 2 години чи прйти з порушенням дрес-коду. В ідеалі працювати дистанційно чи взагалі вихідний (сльоза зараз в мене пробігла). Колекціонуйте сон. Нагадую, сім з половиною годин сну в день є норма. Півтори години — кратність сну. Добирайте відсутність свого сну оцими півторагодинками. Наша фляга свистить, в основному, через недосип. І коли ви пішли в укриття, то спіть там. Там безпечно. І ще. Давайте собі місце для любові. Хобі, прогулянки, побачення, робіть подарунки, живіть життя, проводьте літо не поглядом, зустрічейтесь з подружками, вигулюйте песика (можна чужого), не ведіться на диряву русню. Бо це їх план — нас перетворити на зомбаки. Наш план — мати любов навіть під час війни. В цьому місці Ви маєте посміхнутися)
#питаннядопсихолога
#козінчуквідповідає
