Крім того, якщо я почну говорити про неправильні дії з російського боку, тоді мені доведеться говорити і про неправильні дії з українського боку.
Я надто багато знаю про те, що там відбувається, про те, що робить український уряд…»
Зверніть увагу на центральну аргументацію.
Якщо я засуджу агресію – я не зможу їздити до Росії.
Ось вона, вся «позаполітичність», очищена від красивих духовних формулювань.
Коли на одній шальці терезів опиняються українські учні, яких бомблять, окуповують і вбивають, а на іншій – можливість продовжувати проповідувати великій російській аудиторії, вибір знову і знову робиться на користь другої.
Це особливо добре видно, якщо подивитися на саму структуру такої аудиторії. Умовно: якщо з пострадянських послідовників певного міжнародного проповідника 20% – українці, а 80% – росіяни та російськомовне середовище, то моральна позиція раптом починає мати дуже конкретну «ціну».
Засудити агресора – означає ризикувати доступом до 80%.
Промовчати – означає фактично пожертвувати голосом на захист 20%.
І це вже не трансцендентна логіка.
Це звичайнісінька матеріальна арифметика: де більше аудиторії, там і важливіше не сваритися.
Після загибелі Наталії я спеціально зайшов на публічну сторінку Немі Бхактіведанти Махараджа.
Станом на момент, коли я її перевіряв, я не знайшов там ані повідомлення про Наталію, ані згадки про загибель його української послідовниці, ані слів про російський удар, який її вбив.
Можливо, щось буде сказано пізніше. Я буду радий це побачити.
Але сьогодні перед нами страшний символ.
Жінка, яка колись тихо сказала:
«Нам потрібно захистити Махараджа».
Вона віддала духовному вчителю свою довіру, свою прихильність, своє служіння.
Через кілька років російський уламок пробив стіну її квартири й убив її.
І тепер питання вже навіть не про політику.
Що означає бути духовним лідером, якщо ти не здатний підняти голос, коли вбивають твоїх власних учнів і послідовників?
Що означає говорити про дгарму, співчуття, захист живих істот і духовну відповідальність, якщо страх втратити можливість їздити до Росії виявляється сильнішим за потребу назвати зло злом?
Українські вайшнави вже четвертий рік платять за цю війну життями, домівками, здоров’ям, родинами.
Вони продовжують любити своїх гуру.
Продовжують слухати їхню харі-катху.
Продовжують служити їм.
Але любов і відданість не можуть бути вулицею з одностороннім рухом.
Якщо учень віддає духовному вчителю своє серце – духовний вчитель не має права зважувати це серце на терезах поряд із розміром іншої, більшої пастви.
Наталії вже немає.
Тому ця розмова тепер для мене не теоретична.
Вона має її обличчя.
Її ім’я.
І стіну її київського дому, крізь яку прилетів російський уламок.
Світла пам’ять Наталії Григор’євій.
І нехай ця трагедія хоча б змусить когось із тих, хто називає себе духовними лідерами, нарешті поставити собі питання:
кого саме вони намагаються зберегти своєю «позаполітичністю» – своїх учнів чи власну аудиторію?
Офіцер ЗСУ, Михайло Ташков (Мукунда Харі дас)
