А потім Синмін дозволяє чужим губам вимальовувати квіти на своїй шиї, поруч зі старими плямами, що не встигли зійти з минулої неділі. Він притискається до чужого тепла і на мить здається, що він знову в обіймах колишнього. Здається, ніби знову все добре.
Синмін не завжди пам’ятав, як опинявся в ліжку незнайомців. Та коли його притискали до матрасу, йому було байдуже до всього навколишнього світу. Пустота всередині нарешті знову заповнювалась, Синмін почувався потрібним. Ненадовго. Та він падав у ці відчуття і йшов за ними, як залежний за своїм наркотиком.
На ранок голова важка, з-за хмар похмілля пробивається лише одна думка: “Чому я прокинувся?”. Синмін зітхає та перевертається на інший бік. Поруч нього лежить хлопець, його темне волосся скуйовджене в кучері, а на плечі жовтувато-фіолетова пляма, що повторює форму зубів — слід від укусу.
“Ох…”, — подумав Синмін і закотив очі.
Тихо вставши з ліжка, Синмін накинув сорочку, що валялась на підлозі. Першу ліпшу, яка трапилась на очі, свою не хотілось шукати. Хотілось води і як можна швидше.
Свіжа вода на жаль не могла змити гіркий пряний післясмак рому. Синмін приклав холодний стакан до чола, світ потроху перестав хитатись. А потім він відчув знайомий аромат апельсинів. Сорочка незнайомця на ньому, до неї причепився цей парфум. І поки голова просвітліла, Синміну згадалось, що він вже не вперше відчуває цей запах, і навіть учора — це було не вперше.
— Раночку, — хрипло привітався незнайомець.
Синмін смикнувся, обернувшись.
— Вибач, не хотів тебе налякати.
— Я не… — Синмін дивився на хлопця. Він був нижчим за нього з чорною копицею заплутаного волосся на голові. І лише в шортах. Тому Синмін міг побачити й інші сліди їхньої спільної ночі в нього на спині та животі. — Ох… вибач за це, — Синмін несміло вказав на червоні плями біля поясу.
Незнайомець пирхнув.
— За таке дякувати потрібно, а не вибачення приймати.
Синмін ніяково усміхнувся та пошкрябав потилицю.
— Хочеш їсти?
— Хочу знати твоє ім’я, — Синмін сів за обідній стіл, — і їсти теж.
Незнайомець узяв дві миски, поставив одну перед Синміном.
— У тебе навдивовижу коротка пам’ять, — він знову пирхнув. Синмін закотив очі, нахаба починав його дратувати. — Чанбін. Моє ім’я не змінилось з наших останніх кількох здибанок.
Чанбін підморгнув йому, усміхаючись.
Ну звісно. Синмін мав відчуття, що він не вперше тут, не вперше бачить це заспане обличчя, не вперше пахне цитрусовими парфумами знайомого незнайомця.
Чанбін насипав пластівці у миски та залив молоком.
— Я роблю навпаки, — мовив Синмін. — В молоко — пластівці.
Чанбін здвигнув плечима.
— Смак не змінюється.
Синмін здвигнув плечима.
— Так краще контролювати скільки молока треба.
Після мовчазного сніданку настала незручна пауза. Синмін нишком розглядав Чанбіна, не розуміючи як міг не запам’ятати такого хлопця.
— Ми… скільки разів уже… ну… зустрічались…
Чанбін відірвався від телефону, поглянувши невинними очима, що схожі на чорні намистинки, на хлопця. У Синміна щось кольнуло під ребрами.
— Три-чотири? — Чанбін запитував сам себе. — Ти справді не пам’ятаєш?
Синмін заперечно помотав головою.
— Певно той, кого ти намагаєшся забути, був дуже важливим для тебе, — голос Чанбіна у ранковому затишку прозвучав чуйно та з обережністю.
Синмін опустив погляд на порожню миску, дрібний шматок пластівця прилип до посудини. “Буде важко віддерти, якщо не помити одразу”. Хлопець зібрав їхній посуд і поніс до раковини, щоб помити. Чанбін з цікавістю спостерігав за ним. Коли шум води вщух, Синмін відповів:
— Дуже важливим, ти правий. Я хочу його забути, але…
— Це нелегко. Плавали — знаєм.
— О так, трясця, — Синмін злісно витирав мокрі руки. — Здається, що взагалі неможливо. — Голос опустився до шепоту і хлопець притулився чолом до стіни.
— Гей-гей, — Чанбін піднявся і підійшов до Синміна. — Все можливо, — він поклав долоні на хлопцеві плечі, трохи тиснучі, щоб Синмін розслабився, — потрібен лише час. І хороший друг поряд.
Синмін істерично засміявся, відлипаючи від стіни.
— Через нього друзів тепер у мене немає. Навіть не знаю чи й були…
