Ми простягаємося чимось суцільним
на галявині, порослій чужими спогадами.
Хоч щось в цьому світі постійне:
відкладати те, що не уникнеш, розмовами.
І ми говоримо про випуск зі школи,
про цілий мішок назбираних жалів,
коли ми стали такі свідомі,
чи памʼятатимуть нашу дбалість.
Лічимо пелюстки: любить — не любить.
І так підраховуємо, щоб любили.
Ніхто не зізнається в тому, що дурить,
бо тільки обманом правду відкрили.
До осені лишиться вже не так мало,
і ми розминемося потягами.
Усе, що розмовами відкладали,
весною розквітне спогадами.
𝟮𝟴𝟬𝟳𝟮𝟲 — 𝘀𝘁𝗲𝗳𝗳𝗶
