— Ти вже доросла, і я гадаю, що можу говорити з тобою відверто, – намагалась стримувати хвилювання жінка, гладячи доньку по голові.
Вибухи згори було чутно все гучніше, від чого кремезні, камʼяні стіни здригались. Камінь та цемент більше не здавався міцним, бо ось-ось тріщини розповзуться стінами, змушуючи голову запаморочитись. Люди в укритті збивались до купки, бо це додавало якоїсь оманливої безпеки. Але всі вони чудово знали, що знаходячись поряд роблять своє положення ще більш плачевним. Матері затуляли роти дітям, аби вони не верещали, шепочучи, що все добре. Дівчина проаналізувала ситуацію вже втретє за дві хвилини, і знову перевела погляд на маму.
— Ми помрем? – з безвихіддю в голосі, звук обірвався. Ком в горлі не давав нормально говорити. Після чергового вибуху зі стелі посипався пісок з маленькими камінцями, які тримались з останніх сил.
Очі матері на мить сталі ширші, ніби вона не очікувала почути від своєї дитини настільки страшну правду. Рука жінки стиснула пальці доньки, намагаючись витиснути страх. Але здавалось, вона робить це більше для себе, аніж для дитини.
Бо з кожним разом ставало гучніше.
Страшніше.
Болючіше.
Брехати більше немає сенсу. Немає сенсу говорити те, що протилежне реальності. Спокій покинув цю країну десяток років тому, і намагатись заспокоїтись здавалось смішним. Настільки смішним, що крізь сльози дівчина врешті засміялась, дивуючи матір. Вона сміялась, інколи пропускаючи крізь сміх кашель, інколи з переривами на потоки сліз.
— Доню?.. – мати не могла дивитись на це. Вона здригалась від кожного гучного звуку над ними, і від кожного швидкого подиху доньки. По тілу пішли сироти, і холодне тремтіння. Вона мовчки дивилась, боючись навіть торкнутись дитини. Та і чи був у цьому сенс?
— Вибач, — сміялась донька, схлипуючи все сильніше. Ще трохи і вона повністю перейде на ридання. — Просто, – її обличчя було червоним, а очі вже не бачили за пеленою сліз. — Просто ще вчора я переживала за те, що зроблю щось не так, – вона ковтала літери, намагаючись зібрати слова докупи. Але потім просто кинула ці спроби, заперечливо закивавши головою. — Чому ми?
| Calmness 
