Цей текст для тих, хто виріс між казкою Золотий ключик або пригоди Буратіно і голосом Олександра Вертинського, який лунав десь поруч із дорослими розмовами на кухні, їх кришталевими келихами і чимось, що тоді ще не мало чіткої назви для нас. А саме дорослим життям.
Якщо це не про вас — сміливо гортайте далі.
Або залишайтесь, якщо вам цікаво розібратись, чому ваші батьки або дуже сумні по життю, або підозріло веселі.
Олександр Вертинський зздобув, можна сказати, шалену популярність завдяки сценічному образу П'єро у далеких 1915–1917 роках. Його маска — білий грим, намальоване обличчя з чорними сльозами — дозволяла йому приховати соромʼязливість і бути достатньо чесним, щоб не грати радість. Водночас вона давала можливість перевтілюватися та емоційно впливати на глядача виконуючи свої твори.
У ті часи краса була в сумі, тріщинах і занепаді. Тому напевно цей образ так добре ліг в епоху. Він став символом того, що клоун може і не смішити, а нагадувати, що сміх — це тонка плівка, яка відділяє нас від порожнечі.
Вчитуючись в його історію виглядає що таким і було його життя. Замість того щоби робити вигляд що все добре, здається створена ним самим маска за часом до нього і приросла.
Якщо спростити Юнга до рівня здорового цинізму: Персона (маска) — це той, за кого тебе тебе вважають інші. Зручна версія тебе, яка не створює зайвих питань.
Персона і тінь — не дві випадкові частини. Це два полюси одного процесу. Нам справді потрібна опорна Персона — як спосіб бути зрозумілими світу, як інструкція “як зі мною можна”. Але разом із цим вона автоматично створює тінь — усе те, що не вписується, не підходить, псує враження і тому витісняється.
Чим створює нам багато незручностей і фізіологічних проблем.
Читаючи про Вертинського я раптом пригадала, що я дуже не легко переношу свій власний або чийсь з оточуючих смуток і сум. З роками я навчилась це витримувати, але задоволення цей сум не приносив мені ніколи.
І подумала, можливо це і є моя тінь?
Життя, як зазвичай, не особливо питає наш, що нам підходить. Тому мій коханий чоловік і моя найближча подруга — обидва ще ті Пʼєро по життю. природно сумні, іронічні, з цією тихою глибиною в якій щоби замовчати, не треба багато причин.
А я навпаки, той ще Буратіно. Рухлива, весела, з гумором навіть там, де якийсь капець.
«Скажить но як його зовуть бу-татара та та таааа! ра… тата ра тата та!» весела така частина)
Я не памʼятала та мій чоловік нагадав мені монолог з Золотого ключика де Пʼєро виходив і перед глядачами повторював такі слова:
Добридень, мене звуть Пьєро… Зараз ми розіграємо перед вами комедію під назвою «Дівчинка з блакитними косами, або тридцять три запотиличники». Мене будуть лупцювати палкою, давати ляпаси і таке інше. Це дуже смішна комедія…
В цей момент це перестає бути просто дитячим текстом!
Тепер стає видно, як формується в психіці Персона і Тінь.
Мені не було куди причепитися цій «комедії» з ляпасів і підзатильників, а меланхолійна Мальвіна теж для мене бешкетника — пройшла повз.
А от для моїх близьких це стало природно: бути сумним і водночас смішним.
Так само природно вони мали труднощі з тим що просто для мене — бути веселим без причин. Адже це пішло в Тінь.
Тінь і Персона взагалі влаштовані дуже просто. Якщо у нашої Персони (той за кого мене вважають) є правила, як треба поводитись, то автоматично в неї є правила, як поводитись не можна. І всі ці «не можна» йдуть в Тінь. Аж поки не захопить і вирветься в самий незручний момент.
Можливо у цій історії ви впізнаєте щось своє. Або трохи краще зрозумієте, чому хтось поруч такий бісячо сумний, або навпаки підозріло веселий.
Це прийняття дає простір не виправляти один одного, а витримувати і давати прийняття.
мій онлайн про екзистенції
