Дискусія щодо якості захисту і обвинувачення в справі Єрмака насправді є маркером майже тектонічного зсуву.
Перший публічний судовий процес в Україні за яким я спостерігав був розгляд Верховним Судом України справи про фальсифікацію виборів Президента в другому турі в листопаді-грудні 2004 року. Його транслювали по ТБ, обговорювали, слідкували і визнали й виконали рішення. Цей процес в юридичну історію України може ввійти як «втрачений шанс» судової гілки влади набути внутрішньої і зовнішньої суб’єктності, оскільки ним так і не скористалися.
Далі був тривалий період різних гучних справ: від Нікопольського феросплавного до «справ Майдану» і «Баришівського феномену», де сам процес і зміст судового рішення були неважливими, а саме політичні обставини вирішували що і як буде. Все суспільне обговорення фокусувалося на критиці упередженості судів (з різних мотивів), обговоренні тиску влади та «вибірковому правосудді».
Не всі процеси, судді і рішення того часу заслуговували на однозначно негативну критику: можливо колись напишу про один гучний процес, в якому товариш був слідчим суддею.
Але справа Єрмака дуже показова в цьому розрізі. Ми не обговорюємо тиск влади. Ми не обговорюємо заангажованість суддів. Ми не говоримо, що «все порішано за нас і до нас».
Можливо вперше настільки широко обговорюється саме змістовна частина процесу. Позиції сторін, їхні обмовки, обґрунтованість аргументів, адекватність розміру застави і так далі. В умовах коли підозрюваний ще півроку тому був «не першою, але і не другою» людиною у владі.
І це – практично квантовий стрибок. Carpe diem, всім раджу, бо історія 2004 року теж показова.
14May 15, 2026 287 2
