ІГРИ ДВОХ МІСТ
Я, мабуть, цими днями забагато читав усяких фейсбуків, тож психіка, як уміє, захищається: шукає літературні аналогії до всього прочитаного. Вже був Еко, був Бруссіг, а ось уже третій ескіз на цю тему.
Є такий письменник — Клайв Баркер, якого часто називають «британським Стівеном Кінґом». В одному важливому сенсі ця оцінка здається мені перебільшеною: Кінґ — видатний майстер художнього слова, а Баркер, якого я колись читав доволі багато, завжди здавався мені радше представником жанрового мейнстриму, ніж літератором першого ряду. Утім, він бере не стільки стилем, скільки образом: уміє вигадати щось таке, що потім важко забути, і в нього «що» майже завжди сильніше за «як». Спробуйте, приміром, уявити сучасний літературний і кінематографічний хорор без «Повсталого з пекла».
Так от, у Баркера є оповідання «У горах, у містах» (In the Hills, the Cities, 1984), що увійшло до першого тому «Книг крові». Головні герої — двоє молодих британців, Мік і Джадд, які мандрують машиною десь у югославській глушині. У Міка й Джадда романтика (як на мене, надмірно акцентована), і спершу ніщо не віщує біди.
У ході сюжету вони опиняються неподалік двох сусідніх міст — Пополака й Подуєва. Там існує давній звичай: раз на десять років влаштовувати змагання між пополаківцями й подуєвцями. Змагання полягає в тому, що мешканці кожного міста якимось жахаюче незбагненним способом збираються у велетня, складеного з безлічі людей. А далі відбувається бій однієї такої туші з іншою: збірна міста Пополак проти збірної міста Подуєво.
Закінчується все, звісно, кривавим місивом, а парочка головних героїв стає свідками й певним чином учасниками цієї ритуальної гри двох міст, яка для місцевих людей уже давно є чимось на кшталт головної смислотворчої скріпи. Такий собі сакральний трайбалізм, у якому розчиняється все особисте та індивідуальне.
Це оповідання було написано ще задовго до того, як Югославія пережила свій довгий і болісний розпад (між іншим, і політологічні акценти в оповіданні теж є). Тож у певному сенсі Баркер створив пророчий сюжет — із центральним образом настільки жахливим, але водночас настільки яскравим і апокаліптично грандіозним, що його важко викинути з голови.
Я це все до чого пишу. Останнім часом як зайдеш у ці самі фейсбуки — а там знову суцільний Пополак із Подуєвом. Хтось знову щось не те сказав, хтось не там стояв, хтось недостатньо правильно поставився до чергового символу, імені, тексту або руїни.
А потім читаєш далі — і тобі вже пояснюють, що жодного tertium не datur: є тільки Пополак і Подуєво. Добро — Пополак, зло — Подуєво. Якщо ти не в Пополаку, значить, ти в Подуєво. Навіть якщо тобі здається, що ти просто стоїш осторонь.
Ось тому я й згадую оповідання Клайва Баркера щоразу, коли український фейсбук знову перетворює суперечку про важливі речі на ритуальний поєдинок, де тебе закликають зректися особистого, зайняти своє місце в колективному тілі й свято вірити, що правда — тільки з того боку, де стоїш ти.