Мій список кораблів, присвячений Нолану.
Кумедно, що навіть за три тижні після прем’єри кожен другий відгук про фільм починається з переліку базових, далеких від кінематографу речей. Наприклад, що історично достовірних екранізацій античних міфів не буває. Або що афроамериканки теж бувають красивими. Або що єдиний бог, чиї потреби обслуговує сюжет, – це завжди режисер; у випадку ж із таким авторитарним творцем, як Нолан, тим паче.
А «Одіссея» – це стовідсотковий Нолан; іще один песимістичний мегаломанський блокбастер ходульних характерів і високих ідей.
Лише він міг уписати одного з найхитромудріших і найазартніших героїв світової літератури у власний архетип рефлексуючого травмованого ідеаліста – того, хто воліє забувати незручну правду, як Леонард Шелбі, обтяженого брюсвейнівською лицарською мораллю й такого, що звинувачує себе в загибелі наївного й безсмертного духу чи не всієї західної цивілізації (зовсім нещодавно саме такий чоловік приніс йому сім «Оскарів»). Лише йому вистачило б лобової впертості, щоб заради IMAX-картинки звести практично всі батальні сцени до образливо примітивної хореографії (досить порівняти виснажливу різанину залицяльників Пенелопи з аналогічною розв’язкою в недавньому «Поверненні» Пазоліні). І, звісно, лише Нолан міг перекреслити відносний лаконізм формулювань великоваговим фінальним монологом, під час якого головний герой ділиться осяянням, що зійшло на нього, за допомогою багаторазово повтореного «Я раптом зрозумів…». Дякую, Крісе, ми раптом теж усе зрозуміли!
І все ж Нолан зростає. Точково – зате там, де не чекаєш.
Довгий шматок із циклопом, у якому час від часу проглядається щось із полотен Гої. Виснажливий епізод із Самантою Мортон у ролі Цирцеї – поки що головний горор-атракціон року, який граючись перевершує і «Обсесію», і Backrooms. Дотепно обставлена зустріч із сиренами, що товсто натякає на те, що, ймовірно, найкраща сцена всього фільму – це та, якої в ньому немає. Старий ноланівський жарт із характерним артистом, який так жодного разу й не показав обличчя. Енн Гетевей та Роберт Паттінсон, які явно кайфують від усього, що відбувається, – обидва настільки несамовито переграють, що їхньою енергетикою раз у раз підживлюються інші зіркові артисти (зокрема й нуднющий Голланд). Зендея та Елліот Пейдж, які витончено обманюють очікування. Режисерська знахідка, що перекладає дію мовою чистої кінетики, коли Нолан на повному серйозі зводить із троянської брами власні одеські сходи. Вийшло значно крутіше, ніж колись у Вільнева в першій «Дюні», – хоча це й наполовину заслуга композитора Йоранссона.
Чи проведено тут якусь вражаючу ревізію жанру, що переосмислює його внутрішню логіку, філософію, методологію? Напевно, ні. Але за цим – як і завжди у випадку неочевидного тріумфу незламної авторської волі – було щонайменше цікаво спостерігати, хай наприкінці, на фінальних титрах, й виникає відчуття, що був присутній при народженні не культурного, а насамперед медійного міфу. Ну – або майбутнього хорошого горормейкера.
#TheOdyssey
