[♔] Ⲅⲃⲁⲣⲇія йⲟⲅⲟ Яⲥⲏⲟⲃᴇⲗьⲙⲟжⲏⲟⲥⲧі

Отже доба, що її ми переживаємо, це переходова доба: І, як така, вона характеризується зрушенням усіх моральних настановлень, що мали б обов'язковість не лише для окремого гурта однодумців і спільників, повною втратою критеріїв, що вільно, а що невільно робити людині взагалі, а як членові повної спільноти зокрема.

І нема нічого дивного, коли в таких часах, здавалось би, запеклі вороги знаходять у скарбниці людських думок ті самі моральні приписи і кладуть їх в основу своєї чинности. Наприклад, підчас одного з московських процесів виявилося, що в Госіздаті мали видати «Вождя» Макіявеллі, при чому передмову до перекладу тієї книжки написав ніхто інший, як такий стовб комуністичної партії, як Каменев (Розенфельд). В тій передмові приписи Макіявеллі піднесено на рівень своєрідного євангелія для державника.

Та рівночасно один із українських політичних відламів, що займає діяметрально протилежну до інтернаціоналізму позицію, з легкої руки Д. Донцова, гльорифікує й собі Макіявеллі та поручувані ним методи управління людьми приймає за свої.

Ось пункт, в якому, як у фокусі, відбилося пов'язання на фоні переходової доби двох таких, на перший погляд взаїмно виключних чинників, як український «націоналізм» і «інтернаціоналізм»! Цей пункт мораль їх обидвох. Саме те, на чому будуються всі тривкі будови, а не картяні хатки на хвилю...

І саме в силу цього й один, і другий не речники дня прийдучого, не світлі творці нового життя й нових людських взаємовідносин, а уламки старого світу, призначені на зникнення, розсівачі ненависти й розкладу. Закликані долею для нищення, для агресії, вони все ж, із здібністю примітивних тварин принатурюватися до довкілля, міняючи барву й вигляд, намагаються вдержатися на поверхні й тепер, підчас творчого періоду революції.

І порадником тут для них є Макіявеллі, а засобом ГПУ. Але це останнє покищо в мріях, аж коли «будемо в Україні».

Кожна людська спільнота має тут на землі й тільки тут свою кару або нагороду за свої думки-ідеали, змагання і вчинки. Тому на долі спільнот можна бачити вищу справедливість, яка товаришить кожному людському діянню далеко виразніше, ніж на долі людських одиниць.

Батьки й діти — це дві головні частини кожної людської спільноти, коли брати під увагу категорію віку. Іх взаїмне відношення між собою рішає про те, чи людська спільнота, напр., нація, раса, племя, йде вгору, чи котиться вдолину. Рішає тому, бо коли старше покоління передає молодшому свій досвід а молоде покоління переймає той досвід, тоді та людська спільнота кріпне, і навпаки коли нема того, тоді слабне, вироджується духово й фізично та занепадає, або й зовсім зникає.

Ось де перше й головне джерело затроєних взаємин між поколіннями. Суспільність, що має значну кількість бездітних подруж, пуста як стерня, що лишилась по жнивах; вона заслуговує на те, щоб її залило осіннє студене болото. І тому коли заливає її нещастя та терпіння, то це викликав легке зітхнення в кожного, хто вміє думати про публічні справи. В таких спільнотах, де люди втікають від найтяжчого, але й наймилішого завдання виховати своїх наступників, атмосфера мусить бути нездорова. Установи такої спільноти, що не бореться з тим жахливим, основним лихом, не можуть заслуговувати на поважання. Всякі деклямації про «любов до свого народу» тих, що в корені підривають його силу, це несмачні вигуки. А люди, що вбивають власне потомство, гірші від звірів, бо серед звірів спостерігаємо велику любов до потомства й тільки в дуже виїмкових випадках можна зауважити пожирання його, що, очевидно, менше разить, ніж те, що роблять люди! Як же виразно виднів цей злочин батьків супроти дітей на тлі неспокійного часу!

Якщо Влада є умовою існування, діяльності та процвітання Тіла нації, то не менш необхідними для неї є свободи - індивідуальні й колективні, публічні й приватні. Влада необхідна; але так само необхідно, щоб вона не була свавільною, а врегульованою.

Що ж дає їй правило? Насамперед - відчуття національного інтересу, вроджене завдяки спадковості, плекане й сформоване завдяки вихованню, зміцнене й стримуване традицією. Диктатура не відповідає цій умові, як і жодна виборна Держава. Королівська Влада надалі має бути врегульована, тобто натхненна й стримувана природною структурою Соціального тіла, потребою в законних свободах, природно закладеною в серці людей, та чітким усвідомленням обов’язку поважати їхні права.

Якщо необхідна Влада, то не менш необхідними є й свободи, оскільки суверенна Влада Монарха здійснюється не над речами чи тваринами, а над людьми, його рівними; вона здійснюється не над рабами, а над «підданими» — істотами розумними та вільними, над громадянами. Диктатор неминуче спокушається у запамороченні від влади, до якої він несподівано підноситься через випадковість з соціальними реаліями і, крім того, вигадками політиканських Органів некваліфікованих, імпровізованих, чужих природній структурі Національного тіла та похідних безпосередньо від ворожих сил, впливів супротивника, агентів безладу й розпаду, сил руйнування. Суспільство природно складається з природних груп; організоване корпоративно за законом, воно виражає Суверену через Корпорації, які його складають, реальні, об'єктивні, конкретні потреби, управлінням, врядуванням і відповідальністю за які ці Корпорації опікуються, а отже, мають про них точне знання.

Підпорядкувати працю робітника закону попиту та пропозиції - це принизити її до стану звичайного товару. Нічого не було зроблено для збереження робітничої гідності, ані для того, щоб допомогти робітниками заснувати та утримувати сім'ю. Індивід, облагороджений працею, набуває людської гідності.

Необхідно, щоб робітник мав змогу заощаджувати, аби мати доступ до власності та гарантію спокійної старості, не вдаючись до публічної чи приватної благодійності.

Регулярний доступ робітничих класів до власності є однією з найнадійніших запорук їхньої свободи, тоді як довічна пенсія, запропонована під знаком етатизму, веде до державного соціалізму та рабства.

Державі, гідній цього імені, належить лише давати загальний імпульс, тоді як у республіці - режимі, теоретично присвяченому щастю народу, - соціальна робота перетворюється на адміністративну, безособову, нелюдяну благодійність. Адже справжній обов'язок Держави полягає не в опустошенні державних скарбниць шляхом надання субсидій і пенсій, а в тому, щоб гарантувати людині справжню свободу та гідність, на яку вона заслуговує завдяки своїй праці.

Без організації, заснованої на представництві професій, у якій тісно співпрацюють капітал, виробник і праця, Франція, жертва застарілого економічного лібералізму, муситиме терпіти диктатуру етатизму, що стане consecration (остаточним закріпленням) спільної руїни.