Монархічна Телеґрама | [α]☨[ω]

Гетьман підняв Українську Державу
З підвалу на достойний педестал,
Розніс по світу нашу волю й славу:

Тризуб як Володимирів скрижаль
Тисячеліття осяв булаву -
В Воротах Золотих заблиснув ґраль.

Зблизився до Воріт Марко Проклятий,
Вів Юра, вождя Січових Стрільців -
»Ось - каже - блиснув чудом Гетьман клятий«

Михайлик, сторож ґраля, загримів:
»Замість клясти, ви станьте будувати -
То стане храм трудом усіх умів«!

»Там засяніє ґраль наш з діяманту,
Де нам Христос підніс пролиту кров -
Сія містичним світлом амаранту«.

»Ось місія, що нам Господь найшов:
Створити світ ясніший від брилянту,
Де схід і захід злучиться в любов«.

Юр-Тур упав в молитві на коліна,
Марко глумився з божого добра:
»Коли така не буде Україна

Як хочу я, ніякої не тра!
Хай вкриє гуляйполем нас руїна,
Аж нова Січ повстане із Дніпра«!

Михайлик шестокрилими крив Ворота,
А з них сіяли очі всіх століть -
Лице Юр-Тура вкрила соромота...
Марко пер бунтом в прірву лихоліть....

| #фото

Так Бог створює Людину з любові до Себе, і Він зберігає її з любові до Себе. Отже, людина подібна до Бога: розум і воля, любов, сила або могутність. Отже, вона пізнає Бога або створює Його у своїй думці; отже, вона любить Його, отже, вона хоче зберегти Його, тобто зберегти знання про Нього; отже, вона може зберегти Його, оскільки Він є силою або могутністю; бо хоча Бог існує Сам по Собі і незалежно від знання, яке людина може мати про Нього, правда, що Бог створюється та зберігається для людини лише остільки, оскільки людина робить Бога предметом своїх думок і об’єктом своєї любові.

Людина подібна до Бога лише через свій інтелект. Будучи складною істотою, її інтелект поєднаний з іншою істотою, зовнішньою істотою, яка називається тілом, яке є її єдиним партнером у її діях. Воля перебуває в інтелекті; сила або могутність — у тілі: таким чином, людина може зберігати знання про Бога лише тією мірою, якою сила або тіло поєднані з інтелектом, тобто дія — з думкою, а сила — з волею. З цього виникає релігія, духовна або внутрішня — у поклонінні, і тілесна або зовнішня — у богослужінні.

Людина може бажати зберегти Бога лише тому, що любить Його. Тому в людині любов до Бога є принципом збереження знання про Бога; любов до Бога таким чином керує силою збереження, якою є дія тіла.

| Джерело: Théorie du pouvoir politique et religieux dans la société civile • | #Французькамонархія #переклад |

Класократія єсть методом правління осілого продуцента-войов- ника: людини, яка продукує матеріяльні цінности (хліб, товари), а одночасно, завдяки своїй вродженій войовничости та виробленій відповідним вихованям звичці до організації, уміє цій продукції надати не анархічні, спекулянтські, а організовані форми, і уміє цю продукцію від зовнішніх руїнників силою меча захистити. При класократії провід в державі належить таким орґані- заторам матеріяльної продукції нації, які, для ви- конуваня оцих своїх організаторських функцій, уміють самі зорґанізуватись, тобто уміють обмежити свої індивідуа-лістичні інстинкти, уміють підпорядкувати їх одному монархічному проводові, і мають досить сили, щоб не претендувати на диктатуру, а допустити до голосу в державі і опозицийні до їхньої консервативної державної влади, поступові елементи в нації.

Систем правління класократії засновується на витворюваню гармонії між державою і громадянством між тими, хто править і тими, ким правлять так, щоб держава і громадянство себе взаємно доповнювали і творили одну посідаючу свій національний дух і своє державне тіло націю. Він єсть гармонійним взаємовідношеням між матеріяльною силою меча, матеріяльною силою про- дукції і золота, нематеріяльною силою ідеології і силою пасивности мас. Иншими словами: систем класократії спірається на гармонійнім політичнім співробітництві між продуцентом войовником, консервативною опорою Держави і організатором матеріяльної продукції нації, між матеріяльно непродукуючим войовником (армія, бюрократія), необхідним для сотвореня постійного і сильного державного апарату, між матеріяльно непродукуючим інтелігентом, творцем духових цінностей і ідеології нації, між посередником-фінансистом, необхідним для організації обміну випродукованими цінностями, і між пасивними масами нації, які треба для продукції організувати відповідно до степені їх восприїмчивости, тобто відповідно до одідиченій ними по попередніх історичних стадіях їх духовій культурі, їх виробленій звичці до більше чи менше інтензивної праці, і відповідно до їхніх, од їх культури і працездатности залежних, матеріяльних потреб. В класократичному устрої, де нема охлократичної диктатури і де нема рознузданої демократичної анархії, можуть знайти собі місце всі ці охлократичні і демократичні елементи, які визнають над собою обовязуючий в першій мірі і цю консервативну верству, на якій спірається державна влада - принцип служби нації, а не необмеженого панування над нацією.

Державно-організацийні форми класократії в загальних рисах представляються так. На чолі держави стоїть дідичний Монарх, репрезентуючий державно-національну традицію, єдність нації і возглавляючий державний апарат. Його влада не диктаторська, не самодержавна: вона обмежена законом, який в своїх за-конодавчих установах творить сама нація. Але ця влада монархічна не фіктивна, як влада республиканського президента тому, що вона володіє не аполітичним, а політичним, їй персонально присягнувшим і їй відданим державним апаратом та армією, і тому, що в самій нації, в самому громадянстві, вона має опору: 1. в консервативних, войовничого духа, здатних до організації і до самооборони продуцентах, організаторах матеріяльної продукції нації; 2. в консервативній, зорганізованій в одно тіло, інтелігенції, творцях ідеології нації. «Монарх при класократії єсть Першим Слугою Нації, есть її Першим Лицарем, який силою свого державного меча захищає націю і береже та виконує ті закони, що нація в своїх законодавчих установах сама для себе ухвалила.

| Джерело: Покликання Варягів чи організація Хліборобів •
| #роботилипинського |

Ми не можемо говорити про суспільство, не говорячи про людину, ані не можемо говорити про людину, не звертаючись до Бога (1).
(1) Коли Всесвіт вірив у безліч божеств, філософи вірили в єдність Бога; коли Всесвіт вірив в єдиного Бога, філософи заперечували Його існування. Якби Всесвіт став атеїстичним, можливо, вони стали б політеїстами. Коли люди поклонялися богам із дерева та металу, мудрі вважали Бога чистим духом; коли люди вірили, що Бог є духом, мудрі вважали Його сукупністю всіх істот, навіть тілесних, — Всесвітом. Це те, що називається не мислити як простий народ.
Найменш дурні творці божеств створюють...
Коли фундаменти хитаються, їх потрібно відновити на їхньому належному місці; коли будівлі загрожує обвал, її фундаменти досліджують та зміцнюють. Хибна філософія вдає, що засуджує те, чого вона відмовляється зрозуміти; її теорія проста та однозначна: це теорія атеїзму та анархії. Розум непотрібний тим, хто лише заперечує, а здоровий глузд — тим, хто лише руйнує. Протиставимо розум софізмам, а історію — гіпотезам.
Людство, тобто суспільства всіх часів і місць, мало відчуття існування божественності: отже, божественність існує, бо загальне відчуття людства є непомильним.
Існування Бога — фундаментальна істина; я спробую продемонструвати це в іншому місці.

Бог вислизає від усіх наших почуттів; отже, Він є розумом, і безкінечним розумом; отже, Він пізнає Себе безкінечним знанням; отже, Він любить Себе безкінечною любов’ю; отже, Він хоче зберегти Себе, або бути щасливим, безкінечною волею; отже, Він може зберегти Себе безкінечною силою або могутністю.
Бог є воля, любов, сила або могутність.
У простому бутті всі ці операції є лише однією й тією самою дією; але допустимо розрізняти їх за допомогою думки, оскільки вони розрізняються за наслідками.
У вільній істоті дія є результатом волі та сили; дія, необхідно безкінечна, буде результатом безкінечної волі та сили: безкінечна дія є творінням, або дією, за допомогою якої буття дається тому, чого не було. Бог створює істоти (1).
Бог любить Себе, і Він хоче зберегти Себе, або бути щасливим; Його збереження або щастя є, отже, об’єктом Його волі; але творіння є результатом Його волі та Його сили: тому Бог створює істоти лише з метою Свого збереження або Свого щастя; звідси любов до Себе є в Бозі принципом створення істот: отже, любов до Себе керує творчою силою або могутністю; отже, любов до Себе, що діє силою, є, за словами Діку, творчою або продуктивною силою істот.

| Джерело: Théorie du pouvoir politique et religieux dans la société civile • | #Французькамонархія #переклад |

...так, що він зрештою може вважати себе вільною людиною. І чужинець, який оселився в місті, вважає себе рівним громадянинові, а громадянин — чужинцеві.
«Так, це відбувається», — сказав він.
«Так, — сказав я, — і не тільки це, але й інші подібні дрібниці. Учитель у такій ситуації боїться учнів, а учні не зважають ні на вчителя, ні на своїх наставників. І взагалі молоді уподібнюються до старших та змагаються з ними словами й учинками, а старші, пристосовуючись до молодих, сповнюються жартівливості й люб’язності, наслідуючи молодих, аби не здаватися їм неприємними та надто владними».
«Цілком слушно», — сказав він.
«А вершиною народної свободи, мій друже, — сказав я, — є те, що трапляється в такому місті, коли придбані раби — і чоловіки, і жінки — стають не менш вільними, ніж ті, хто їх придбав. І я мало не забув згадати про свободу та рівність у відносинах між чоловіками й жінками».
«Чи не скажемо ми тоді, — сказав він, — словами Есхіла: “що спало мені на думку, те й кажу”?»
«Безперечно, — відповів я. — Саме це я й кажу. А якщо ти побачиш, наскільки вільні навіть тварини, які підвладні людям, то не повіриш, наскільки вони вільніші тут, ніж деінде. Адже собаки буквально підтверджують прислів’я: “як господар, так і собака”. І коні та віслюки тут звикли ходити з цілковитою свободою та гідністю, врізаючись у кожного, хто зустрінеться їм на дорозі, якщо той не поступиться. І взагалі все навколо всюди переповнене духом свободи».

«Це моя власна мрія, — сказав він, — коли ти мені це розповідаєш; адже часто, коли я їду за місто, мені сниться саме таке».
«А хіба ти не помічаєш, — сказав я, — що сукупність усіх цих явищ, коли вони сходяться разом, робить душі громадян настільки чутливими, що вони дратуються навіть від найменшого натяку на рабство і не терплять його?
Адже ти добре знаєш, що зрештою вони перестають зважати навіть на писані чи неписані закони так, щоб, як вони вважають, над ними взагалі не було жодного господаря».
«Я дуже добре це знаю», — сказав він.
«Ось це, мій друже, — сказав я, — і є, на мою думку, прекрасним та могутнім коренем, з якого виростає тиранія».
«Справді могутнім», — сказав він. — «А що відбувається далі?»
«Та сама хвороба, — відповів я, — яка, виникнувши в олігархії, знищила її, але тут, через більшу свободу і ширше поширення цієї хвороби, стає ще сильнішою, поневолює демократію і, по суті, саме надмірність свободи породжує відповідну реакцію на неї».

| Джерело: Платон, «Держава», книга VIII, 562a–562e
| #Філософія |

Організації здержуючих консервативних сил, а разом з тим 1 істнування міцної держави, не можна собі помислити без установленя такої одної, твердої і непорушної точки, біля якої всі консервативні, здержуючі сили могли би обєднатись і витворити в той спосіб базу, підставу, для дальшого органічного і ритмічного розвитку держави 1 нації. Наприклад Англія в своїй монархії має повну свободу всесторон- нього розвитку, але цієї точки опори Англії персоніфікуючий її традицію та її єдність (все те, що здобула нація в минувшині і що вона має в сучас ности) англійський Монарх не вільно порушувати нікому, і то не тільки під страхом державних законів, але під мораль- ним примусом громадської опінії: під страхом образи найглибшого національного і громадського почуття англійських горожан.

Без монархічної точки опори всякий консерватизм неминуче розкладається і занепадає. Він вироджується тоді в най- гіршу і найглупшу демократичну партію, яка, по законам всякої демо- кратії, починає шукати собі точки опори в народі і починає кон- курувати з рештою демократії грою, як і вона, на емоціональних ви- бухових і руїнницьких інстинктах мас. Спеціяльностю такого демо- кратичного і республіканського консерватизму стає звичайно звірячий націоналізм і ура-патріотизм в формах ріжних національних егоїз- мів, а також примітивний і дикий антисемітизм.*) Такий антисемі тизм звичайно одержують в республіках Жиди, як відплату історії за те, що вони руйнують завжди такі монархії, що обмежують їх необ- межені апетити до необмежених спекуляцій і до влади, опертої не на моральнім авторітеті і реальній силі продукції та меча, а на гешеф- тярськім сприті та спекулятивній силі гроша....

Оця необхідна для істнування органічного і здорового консер- ватизму монархічна точка опори, мусить відріжнятись від всіх дальших можливих точек руху тим, що вона стала і оперта на історичній традиції та історичній спадковости (преємственности), яка одна тільки не піддається підроблюваням і яка вяже поодинокі покоління, поодинокі точки руху, в одну лінію, в одну націю. Без такої точки опори кожне покоління могло б по своїй охоті розпочинати творити нові нації. У нас, позбавлених такої точки, можемо власне помітити подібний процес. Колись ми були Русев, потім нацією козацькою, далі малоросійською, ще далі українською, завтра можемо прибрати ще якусь нову назву, а проте нацією дозрі-лою, розвиненою не станемо доти, доки замість як той валька встанька все ставати на ноги: на підстави з яких ми вий- шли будем все падати на голову; тяжчу од своїх підстав проек тами того, що має колись бути.

Такою опертою на нашій історичній традиції і на нашій історич ній спадковости точкою опори для українських державницьких кон- сервативних елементів може бути тільки відновлене наше традицийнe історичне Гетьманство. Розуміється з додатком того корективу ста- лости, який намагались надати йому наші предки за Гетьманів: Хмельницького, Самойловича, Розумовського, а саме: з перетвореням Вого з Гетьманства доживотнього, виборного, в Гетьманство ді дичневоднім роді, не виборне. І розуміється з наданням йому в державному устрої тих політичних і соціяльних форм, які необхідні для сучасного духового і матеріяльного розвитку нашої Нації.

| Джерело: Покликання Варягів чи організація Хліборобів • [ #роботилипинського ]

«Отже, чи повинні ми остаточно стверджувати, що така людина є демократичною і що саме так її й належить називати?»
«Нехай буде так», — сказав він.
«Тепер нам залишається описати найпрекрасніший державний лад і найпрекраснішу людину: тиранію та тирана».
«Безперечно», — сказав він. «Отже, любий друже, розкажи мені, яким чином виникає тиранія».
«Що вона є породженням демократії — це досить очевидно».
«Так, очевидно».
«Чи не таким самим чином, яким демократія виникає з олігархії, тиранія виникає з демократії?»
«А як саме?» — запитав він.
«Те благо, яке олігархи поставили собі за мету і заради якого встановили свій лад, було багатство, чи не так?»
«Так».
«А ненаситне прагнення до багатства та нехтування всім іншим заради наживи стало причиною загибелі олігархії».
«Це правда».
«А хіба жадібність демократії до того, що вона проголошує своїм благом, не призводить так само до її загибелі?»
«А що вона вважає своїм благом?» — запитав він.
«Свободу», — відповів я. — «Адже в демократичній державі можна почути, що саме свобода є її найбільшим благом, і що тому лише в ній людина, вільна за своєю природою, повинна жити».
«Так, це справді можна почути повсюди».
«Тоді, як я щойно збирався сказати, хіба не надмірність цього блага — свободи — і ненаситна жага до нього, за нехтування всім іншим, не змінює демократичний лад і не готує шлях до необхідності диктатури?»
«Як саме?» — запитав він.
«Коли демократична держава, спрагла свободи, отримує поганих виночерпіїв на чолі з собою і, випиваючи свободу до дна, сп’яніє від неї тоді своїх правителів вона карає, якщо вони не надто поблажливі до неї й не надають їй свободи без міри, звинувачуючи їх у тому, що вони — прокляті олігархи».
«Так воно й робить», — відповів він.
«А тих, хто підкоряється правителям, вона викриває як добровільних рабів і людей, які нічого не варті; натомість у приватному й суспільному житті вона хвалить і вшановує правителів, які схожі на підлеглих, а підлеглих, які схожі на правителів».

«Хіба не неминуче, що за таких обставин дух свободи доходить до крайнощів?»
«Безперечно».
«І цей анархічний дух, мій друже, неминуче проникає в приватні домівки, а зрештою доходить навіть до тварин».
«Що ти маєш на увазі?» — запитав він.
«Ось що, — відповів я. — Батько звикає уподібнюватися до дитини й боїться своїх синів, а син не відчуває ні сорому, ні страху перед батьками; він уже не зважає на батька й не визнає його авторитету. Це відбувається тому, що всі прагнуть бути вільними».
«У такій державі вчитель боїться своїх учнів, а учні не зважають на вчителя; молодші зрівнюються зі старшими, а старші, намагаючись сподобатися молодшим, опускаються до їхніх забаганок. Усе це відбувається через надмірну свободу».

| Джерело: Платон, «Держава», книга VIII, 562a–562e
|

#Філософія |

Негативний єдиний національний фронт можливий при двох умовах. Перша: коли почуття зненависти, яке обєднує собою позбавлену единого проводу неорганізовану націю, звертається тільки проти одного ворога. Ірландці наприклад ніколи-б не мали свого єдиного негативного національного фронту, коли б його не обеду вала зненависть до одної Англії") Але вже наприклад для Словаків, які мають проти себе Мадярів і Чехів, єдиний негативний національний фронт неможливий. Поучаючий теж приклад Польщи, нації колись державної, значить посідаючої опертя в самій собі, в своїх старих консервативних традиціях, а проте поділеної тепер на два непримиримі табори: русофобів і ґерманофобів тому, що консерватизм не зміг виконати там своєї позитивної обєднуючої ролі від середини нації, від її традиції, її минувшини.

Друга: коли всенаціональн ціональний обєкт зненависти повстає тому, що вся, обєднана зненавистю, нація була завойована і поневолена другою нацією, яку вона ненавидить. Це значить, що оця поневолена нація мусіла мати колись свою єдину державно- національну владу; що за цею владою стояли дуже сильні консер- вативні елементи даної нації, а поруч них, завдяки їх силі, і вся нація; що ця влада державно-національна упала не від вну трішнього бунту, а в оружній боротьбі з чужою владою; що знищеня цієї своєї влади чужою владою вся нація відчула як тяжку кривду, заподіяну цілому національному колективові, і що тому возстановленя цієї власної влади єсть бажанням цілої нації.

Коли на чолі такого всенаціонального хотіння возстановити свою владу стають консерватисти, тоб-то репрезентанти старої традицийної влади, на яких ця влада колись спіралася, маємо воз- становлений знов єдиний провід в нації і значить позитивний націо- нальний фронт, опертий на любови нації до своєї старої влади, до своєї старої традиції національної. Коли-ж, при ослабленю консер- ватистів, провід беруть в свої руки поступовці, які намагаються возстановити не стару форму влади, а сотворити якусь її форму пову, масам нації невідому, то маємо національний фронт негативний, опертий не на любови до своєї влади (бо традицийну лають, а майбутньої ще ніхто не знає), а на зненависти до влади чужої. Оцієї необхідної для негативного «революцийно-демократичного єди- зненависти, без вищезазначених ного національного фронту передумов, бути у нації не може.

| Джерело: [Покликання Варягів чи організація Хліборобів]

| [ #роботилипинського ]

Але трагедія від цієї теорії не в тім. Трагедія в тім, що її твор- цем есть козацький син і український землевласник, отже уроджений і природний український консерватист, якого вся родинна традиція і весь верстак творчої продуктивної праці власне з традицією україн- ського консерватизму звязані. І доки такі люде навіть в найкращих намірах та під впливом неопанованої горечі творять революцийні теорії, доки вони не стоять в одній українській консервативній лаві, доти поступовці українські мають слушність, що не хочуть приймати українських консервативних вимог, а вороги України мають слуш ність, коли її реальне державне істнування вважають утопією роман- тиків. Бо чи може бути «єдиний національний фронт» між Бог зна звідки взявшимися і один другого не знаючими українськими революціонерами, коли немає єдиного фронту навіть між осівшими з діда прадіда на однім місці, звязаними одним способом праці і старими сусідськими звязками, українськими консерватистами?

Уявім собі, що теорію варяжську, висловлену обережно і тактовно уродженим як не як українським консерватистом, підхопить справді частина поступової та революцийної української інтелігенції. Хай вона, конкуруючи з есерами, справді проголосить себе одного ранку українськими «монархістами в варяжськім стилі і для переліцитованя своїх есеровських конкурентів підійме ще більший галас проти «Гетьманства» і «хліборобів», як проти не народніх, пансько-поміщицьких затій». В що тоді взагалі обертається вся політична державно-творча українська праця і чи з неї не треба тоді як найшвидче забіратись кожному, хто хоче залишити по собі принаймні своїм дітям імя поважної людини.

Або єсть організавана, національна українська творчість волеве і продумане формування нації або єсть дике українське поле. Або есть людська громада, що щось колись думала, творила, і що це продумане та сотворене розвиває, удосконалює і дальшим поколінням передає; або єсть випадкова банда, випадково зібраних людей, в якій вільно кожному робити те, що йому хочеться під гаслами: «валяй, валяй» і «моему нраву не препятствуй!« Зокрема, що до монархізму: чи вільно кожному Українцеві шукати та вибі- рати собі «монарха⟪ по своїй вподобі, а як ні, то які обовязуючі всіх норми мають обмежувати цей вибір? Судячи по варяжській теорії на першу частину цього питання треба відповісти: так; а на другу: обовязуючою нормою для сотвореня української монархії мають бути погляди і хотіння українських республиканців. Иншими Фаталістична концепція українського дикого поля, з необмежено і вільно бушуючими на ньому стихийними силами, абсолютно од ніякої логічної збірної думки і послідовної збірної волі незалежними. Силами, які звязатись в одну націю можуть не ідеологією, не організацією, не спільним проводом, не точкою опори в собі, не працею громадського розуму, організуючого громадські стихийні хотіння, а якоюсь випадковою спільною стихією, якоюсь спільною випадковою емоцією. Варяжська теорія не належить, на жаль, до теорій, з яких міг би вирости позитивний, на одному проводі опертий, організований єдиний національний фронт. Вона належить до теорій національного фронту негативного.

| Джерело: [Покликання Варягів чи організація Хліборобів]

| [ #роботилипинського ]

Володимир Великий приймав християнство в часі, ко- ли офіціяльного розриву між Візантією і Римом ще не бу- ло, але відносини між цими двома християнськими єрар- хіями були вже дуже напружені від часів Фотія, отже при- близно на століття перед Володимировим хрещенням. ещенням. Спір Спір за першенство між Папами і царгородськими Патріярхами не прийняв ще характеру повного розриву і ці дві єрархії, спорячи завзято між собою, всеж себе взаємно визнавали. В цьому взаємному визнаванню себе з боку церковних єрархій полягав звязок між обома церквами, що вже тоді по свому духу значно ріжнились між собою.

Отже називати Володимира Великого уніятом чи пра- вославним в сучасному розумінню цього слова розумієть- ся не можна. Раз не було ще самого розділу (він стався в 1054 р.) і поняття про розділ ("схизму"), то не могло бути поняття і про про злуку ("унію"). Обидві єрархії були ще тоді "православними" і "католицькими", ", як православ- ним і католицьким було ціле тодішнє (за винятком побо- рюваних одностайно обома церквами єресей), ще не роз- ділене християнство.

Зрештою, признатися, не розумію практичного інтере- су до цього питання, який помічається особливо в амери- канській пресі з боку наших сучасних релігійних борців. Великий Князь Володимир був не теольог, а державний муж: войовник і політик. І колиб перед ним предстали ці наші земляки, що замість релігією обєднувати людей їх під релігійними гаслами розєднують; що замість релі- ґійною любовю втихомиряти політичні спори та зненавис- ти - їх навпаки розпалюють і що з питань чисто цер- ковних роблять між світськими людьми політично-націо- нальну колотнечу то їх напевно зустрілаб незавидна доля анархічних і бунтівничих прихильників утопленого тоді в. Дніпрі Перуна. Візантийське християнство прийняв Володимир перш за все тому, що воно своєю вищою, в по- рівнанні з поганством, культурою: своєю духовою і організацийною єдностю скріпляло єдність дер- жавну політичну і національну а не руйнувало її сво- єю некультурностю, дезорганізованостю і анархічною, як це роблять ці, що іменем державника Володимира Великого сьогодня свої анархічні вчинки прикри- вають.

| Джерело: [ Реліґія і церква в Історії України ]

| #роботилипинського |

1. Темою оцих дальших моїх «Листів« мала бути наша політична тактика, отже наша політична самоорганізація і наші відносини, як до инших політичних ґруп, проявляючих себе внутрі України, так і до впливаючих на Україну політичних сил зовнішніх. Другими словами, я мав намір подати методи, яких, на мою думку, повинна вжи вати в політиці для організації і побільшеня своєї сили і для здійсненя своїх завданнь та активна частина хліборобського класу, що має волю (хотіння) творити і організувати українське на- ціональне життя.

Але тут, ще більше ніж в попередніх «Листах, я зустрів великі труднощі при викладі своїх думок. Думаю, що ці труднощі стають перед кожним українським письменником-публіцистом, для якого пи- сання не ціль, а тільки засіб; який би хотів своїм писанням побільшити творчу українську національну силу, а не тільки дати своїм землякам ще одну раціональну пораду на тему »як треба будувати Україну«.

Таких порад і рецептів, більше або менше льоґічних, більше або менше раціональних, можна надавати скільки завгодно. Але яка ко- ристь з тих вправ в публіцистичній стилістиці? Що з того, що істну- ватимуть численні писані рецепти для українських національних по- літиків, коли на Україні не знайдеться людей, що матимуть волю і силу творити українську національну політику? І чи всі ці численні українські політичні рецепти своїм методом, по якому вони писані, не ослаблюють часом, замість зміцнювати, того стихийного хотіння і тієї ірраціональної сили, без яких не може повстати Україна?

Всяка соціяльно-політична теорія може бути дуже розумною, раціональною і дуже льоґічною в межах тих предпосилок, на яких вона спірається. І між теоріями України інтеліґентської: демокра- тично республіканської, України пролетарської: комуністично- республіканської і України хліборобської: трудово-монархічної, між всякими рецептами на орієнтацію східну чи західну нема ніякої льоґічної, розумової ріжниці. Всі ці ріжно побудовані і ріжно орієнтовані України теоретично можливі по стільки, по скільки вони являються зробленими пером на папері по однаковим для всіх теорій законам льоґіки висновками з певних прийня- тих на віру предпосилок.

Але зо всіх оцих, істнуючих в теорії, раціональних і льоґічних »Україн«, в реальнім дійснім життю зможе повстати тільки одна реальна, тільки одна дійсно правдива Україна. Саме та Україна, яку своїм ірраціональним, стихийним хотінням сотворять люде, що, увірувавши в оцю свою Україну, матимуть силу і мати- муть уміння, свою волю, своє хотіння тієї України, в яку вони вірять, перевести ділами в життя. Тільки реальні діла оцих живих реальних людей покажуть, котра з українських політичних теорій правдива, а котра при всій своїй раціональности, льоґічности і науковости брехлива.

| Джерело: [ Листи до братів-хліборобів ]

| #роботилипинського |

І. Перший раз в життю доводиться мені публічно в пресі, виступити проти тих, кого я звик уважати за співробітників у праці для одної, хоч ріжнородної в формах, але здавалося єдиної по сути, української національної ідеї.
До революції для мене та моїх однодумців і ровесників, від часу, коли ми стали до громадської праці в початку девятисотих років політичне „вірую" кожного з нас було справою другорядною: першою було „вірую" національне. „Нашого брата прибуває" ми, давні, довоєнні й дореволюцийні самостійники-націо- налісти, передплачуючи кожну нову українську ґазету, купуючи кожну українську книжку, без огляду на її соціяльно-політичний на- прям. І навіть гострі иноді політичні суперечки не псували дружніх близьких відносин, що вязали нас з людьми часто ріжних соціяльно- політичних світоглядів, тому, бо ці люде були для нас перш за все „свої", „Українці".
Вся боротьба наша зверталась у бік зовнішнього ворога и велась за визволення з під ярма чужих національних впливів тих, хто в Україну, так як ми, ще були не увірували. На поширеня українства се- ред тих „незрячих" для мене персонально найближчих по крові: спольщених, а для моїх товаришів: зросійщених земляків ішла вся наша громадська енергія. Боротьба Українців між собою, про котру нам дехто, особливо „ліві" наші приятелі, все нагадували здава- лась нам чимось дуже далеким, нереальним. Зрештою ми так гли- боко вірили в розум і такт українських національних учителів і про- відників...
Але ця боротьба прийшла, бо дійсно прийти мусіла.
По законам Сольона кожний громадянин, що підчас внутрішньої, домашньої війни заховувся невтрально, мусів бути засуджений на вічне вигнання. Старовинний світ у той спосіб боровся з деморалі- зуючим і розкладовим впливом тогочасних демократій, в яких маси, втягнені ріжними демаґоґами в політику і бачучи „діла" своїх про- відників, стали врешті пасивно піддаватись тиранії тієї чи иншої „на- родньої партії", пильнуючи тільки за тим, аби без найменшого риску як найбільше хвилевих користей для себе від панування ціх партій урвати.
І досвід історії дійсно підтвердив, що нації, де переважають „невтральні" чи то у внутрішній, чи то в зовнішній боротьбі, не- минуче засужені на смерть на рабство. Боязливе полювання у вну- трішній боротьбі на чужу перемогу робить кожну таку перемогу не- повною й тому всякий внутрішній лад нетривким; а в боротьбі зов- нішній все й безумовно кінчиться поневоленням тих, хто на чужу перемогу рахує.
Між иншим і наше історичне поневолення в певній мірі поя- снюється тим, що ми підчас „Руїни", в боротьбі поміж Москвою й Польщею, будували свою будуччину не на власній перемозі, а на перемозі то одного то другого сусіда. „Хай Бог тому помагає, хто нам добре бажає" так казали наші тодішні невтральні. В резуль- таті нація наша опинилась у залежности і від Москви й від Польщи; всі наші войовничі творчі елементи спольщились та помосковились, а при українстві лишились самі невтральні пацифісти вічно по- кривджені, не зважаючи на свою щиру миролюбивість та політичну невтральність, ріжного роду поступові демократи.
Отже кожному, кому дорога будуччина нашої нації, не вільно в тій домашній війні, яка тепер на Україні розгорілась, оставатися невтральним. Навіть якби ця невтральність випливала з глибокого патріотизму і щирої любови до всіх Українців. В таких хвилинах, коли важиться доля нації, історія не відріжняє поміж невтральними боягузів і політичних спекулянтів від чесних і щирих патріотів. Кож- ний із нас мусить заняти своє місце в тих рядах, де його поста- вило життя, і мусить виконати свій обовязок так, як йому наказує совість

| Джерело: Листи до братів-хліборобів

| #роботилипинського

Помиляється, на мою думку, Вельмишановний Автор варяж-ської теорії, рії, кажучи, що діло Великого Богдана упало тому, що він був для Українців »свій«. Воно держалось, поки він був живий. Держалось тому, що це був єдиний державний муж в нашій новітній історії, який зумів зорганізувати українську здержуючу і кермуючу консервативну силу і при помочі цієї сили опанувати розбурхану українську стихію. Це був єдиний державний муж, який не кланявся «в пояс на всі чотирі сторони» глупій і розбещеній юрбі, погорджуючи пею одночасно в душі і тільки бігаючи по неї хитрими очима: чи прид- бав він собі серед неї оцими поклонами популярність? Це був єдиний і справжній народолюбець, який власне тому, що цілим своїм горячим і чесним серцем любив свій нещасний народ, не потурав його глупоті, лінивству і руїнництву, а намагався розвинути і зміцнити те, що в цьому народі було розумного, працьовитого, творчого. Тому так радо йшли йому на поміч всі, що так само, як і він, розуму, праці і ладу для України бажали. І він не відштовхував їх, не платив їм «камінням за хліб і гадюкою за рибу», як це робили перед ним і по ньому всі наші »патріотичні» руїнники.

Його діло упало після його смерти тоді, коли його наступники, замість удержати зроблене вже ним, замість задержати дану вже їм для України точку опори - замість затвердити дідичне монархічне Гетьманство, як сталу і незмінну, живу і реальну персоні- фікацію України стали за для »хтивости і заздрости уряду», під покришкою патріотизму, оцю свою власну національну владу руйну- вати. Оці нездержані нічим в свому примітивному імперіялізмі суве- ренні руїнники, зпочатку видирали цю владу собі взаємно з рук, шукаючи все кращих і більше патріотичних Гетьманів, аж врешті докотились до чужоземного Царя, який своєю силою завів дійсно на Україні лад — але не український....

| Джерело: [Покликання Варягів чи організація Хліборобів]

| #роботилипинського

Українська демократія могла б признати реальну владу тих чи инших Варягів тільки тоді, коли б вони заімпонували їй своєю силою; коли б вони її, як розбрикану і пусту дитину, при- вели до пуття і поставили на місце. Перші наші Варяги, як оповідає літопись, довго вагались, чи йти на заклик Новгородців, бо боялись »їх звіриного обичаю і нраву». Але раз прийшовши, вони прийнялись нещадно виновників цього звіриного обичаю« Борохобників всяких руїнників і втихомиряти. Не инша доля жде і сучасну демокра тію, коли б вона прийняла варяжську теорію і згодилась на закликаня перйозних Варягів. Але власне тому варяжська теорія єсть в її серйоз-ному виданню для нашх демократів неприємлема. Отже, чи не краще було б, замість без надії на успіх пропонувати Демократії щоб вона покаялась і сама себе висікла, оставити їй спо- кійно ту ролю необхідного для життя нації ферменту — ролю для якої од віків Бог її сотворив на світі. Бо біда не в тім, що ми маємо демократію, а трагедія наша і нещастя в тім, що ми маємо лише демократію: що ми маємо тільки сили по- ступові і руйнуючі, а не маємо власних національних сил здержуючих та будуючих. І велика небезпека од варяжської теорії для практики нашого життя та, що ця теорія не тільки руїнницький монополь ре- презентації нації при демократії залишає, але ще й додає їй такі зав- дання, яких вона по природі своїй виконати не в силі.

Найбільше, чого від нашої демократії во імя добра нації можна вимагати це, щоб вона визнала авторітет українського Гетьмана- Монарха і тим дала змогу українському консерватизмові абсорбувати і унешкодливити на Україні (як не потрібну вже по втихомиреню власною владою демократичного руїнництва) російську та польську реакцію; иншими словами, щоб вона дала змогу, обмеживши свої ба- жання суверенної влади, нарешті дозріти і сконсолідуватись Україн- ській Нації. Але ж цього можна вимагати від демократії тоді, коли консерватизм український буде в силі сам свою монархічну ідею здійснити. Перекладати здійсненя цієї ідеї на демократію, це тільки збільшувати її зненависть до нас консерватистів монархістів та комплікувати її найнебезпечніщу хворобу: манію великости. Бо ж власне з нашої дотеперішньої слабости випливає вся зненависть до нас і все руїнницьке завзяття української демократії, маніякально переконаної, що тільки вона одна репрезентує і спасає Україну«. Чи ріжні такі демократичні твори, як «Молода кров«, »Голос землі», >>Відродженя нації і т. д. і т. д. — чи всякі національні повстання» проти власної держави і всякі виключуваня« нас з посеред «нації« --були б можливі, коли б ми, яких ці твори намагаються осмішити. а ці повстання і»резолюції» в нівець обернути, були дійсно сильні?

Демократія знущається тільки над слабими і безборонними. Така її природня вдача і таке може навіть її покликаня: відроджувати внущанням сили ослаблених. Але чи зможемо ми стати сильними і чи зможемо ми тільки цим єди- ним шляхом здобути пошану для себе і авторітет серед демократії, коли свої завдання ми будем перекладати на її плечі?

| Джерело: [Покликання Варягів чи організація Хліборобів]

| #роботилипинського

Лист 33: Коли імперіялізм активної провідної меншости не обмежений сильною (напр. монархічною) формою політичної організації, а містицизм не обмежений загально обовязуючими (напр. релігійними) доґмами громадської моралі, то ця провідна меншість, позбавлена тоді внутрішньої єдности, буде порушувати пасивну народню масу в ріжних напрямах і, замість організованого проводу, буде давати своїй нації хаос і дезорганізацію. Але й повне обмеженя рухових прикмет провідної меншости матеріяльною силою політичного і доґма- тичного абсолютизму, опертого на інертности мас, спиняє всякий розвиток нації і так само веде націю до руїни. Нація гармонійно розвивається тільки тоді, коли активність її порушуючої провідної меншости обмежена відповідними формами політичної і громадської організації (державою і церквою) до степені восприїмчивости пасивної більшости (ст. 367).

Лист 34: Ціллю всякої політичної акції єсть влада, що здобувається для реалізації означених політичних хотіннь, на означеній території, серед. живучого на ній, поділеного на класи і стани, громадянства. Від. такого чи иншого методу завойовуваня політичної влади залежить устрій. держави, її закон, таке чи инше взаємовідношеня держави і громадянства, і врешті продукт цього взаємовідношеня нація. Мож ливо точне означеня всіх цих понятть, необхідне для того, щоб люде, які полі- тичну акцію хочуть спільно вести, себе взаємно розуміли (ст. 373).
Лист 35: Роля «народу«, »панів«, »громадянства» і «держави» в динаміці нації. Означеня понятть консерватизму, поступу, революції і реакції. Од такого чи иншого взаємовідношеня консерватизму і поступу залежить буття або небуття нації. Слабість національного консерватизму, як головна при кмета недержавних, колоніяльних націй (ст. 390).

Лист 36: Неоднаковість людей од природи. Політика, як умілість, по- дібна до різьбарства або архитектури, що використовують для своїх творів ріжні властивости неоднакового од природи матеріялу. Три основні типи, дані од. природи для політичної творчости: войовник-продуцент, войовник-непродуцент і невойовник-продуцент і непродуцент. Ця класифікація оперта на неоднаковім відношеню людей до основних динамічних політичних сил меча, продукції та ідеології. Трьом основним політичним типам людей відповідають три основні методи здобування та організації влади класократія, охлократія і демократія (ст. 402).

| Джерело: [Листи до братів-хліборобів]

| #роботилипинського