Сповідь письменниці

Та натхнення чи піднесеного настрою у мене немає.

Звідусіль кажуть про загрозу масованих обстрілів. Я майже не спала минулої ночі. Важко заснути, коли ти тривожна людина, яка накрутила свою тривожність до максимума. Коли подруга з прифронтового села пару днів тому написала, що "Молнію" збили над домом її сусідки, страшні руйнування. Як і всюди.

Який день поспіль ходжу з думками: «скільки це все ще буде тривати?»

Я не хочу, але знову і знову відкладаю життя на потім. На мирні часи. Не пам'ятаю, якими вони були.

Хай там як... Важливий день. 35 років незалежності.
Борітеся і поборите.

Перше, що я почув від Слави, коли Веселка завела мене у двір:
— Ой, а я думала, приїде твій друг Сир.
— Він не сир, він Бріґґ, — з демонстративним роздратуванням зітхнула Веселка.
— Брі — це сир, — в очах Слави спалахнули бісики.
[...]
Зрештою, Веселка представила мене сестрі:
— Це Крамер. Я про нього казала, що він вступатиме до ліцею і житиме у нас.
— Ті амеріканєць? — з удаваним акцентом розсміялася Слава. Вона мала чарівну посмішку, і голос, дуже схожий на голос Веселки.
— Це типу псевдонім, — посміхнувшись у відповідь, знизав плечима я. Після тривалої подорожі потягом, тілом заволодівала втома і хотілося переодягнутися із дорожнього одягу у щось більш зручне.
— А я Слава. Не Станіслава, не Владислава, не Ярослава. Просто Слава.
— А я думала Славута, — реготнула Веселка і сестра миттю жбурнула в неї яблуко, яке, втім, я піймав, зреагувавши миттєво.
— Ого, Крамере, у тебе під сорочкою раптом немає костюму Людини-павука? — Слава аж припіднялася з крісла.
Я обтер яблуко рукавом і з хрустом надкусив:
— Справжні герої не носять костюми.

Я подумала, що в принципі, змогла б пролежати 5 діб. Бійтеся своїх бажань. Сьогодні, звісно, не поспіль, а з перервами на туалет і по воду, я пролежала увесь день. У мене болить все тіло і від ломоти (була температура 37), і від того, що затерпли усі боки.

Скоріш за все, схопила якусь інфекцію, але де? 15 числа була на дні народження племінниці, повернулася і добре почувалася. Вчора — теж добре почувалася. А сьогодні ото з самого рання накрило.

А я вчора планувала сьогодні написати одну з важливих передфінальних сцен у #Що_далі

Дивна дівчина, прокралась у будинок поїсти, пограбувати, потоваришувала з дитиною. Вбивство дівчини тіткою дитини. Дівчина помирає, але їй ще завдають удару по шиї і свідомість застрягає у тілі на межі між життям там смертю. Вона відчуває все сто крат, час для неї біжить швидше. Але інколи спалахи болю у шиї засліплюють.

Підлітка Лука втекла з пекла рідного дому і не хоче туди повертатися.
Тепер вона вимушена виживати на вулиці, красти їжу та одяг. Одного разу вона влізає через вікно у чужий будинок. Опиняється у дитячій кімнаті. З тої миті Лука стає «уявною» подругою дівчинки, що живе там. І, здавалося б, ось воно, доступ до їжі та теплої ковдри під ліжком, де можна безпечно переночувати. Достатньо лише вчасно прокидатися і залишати будинок раніше, ніж хтось з дорослих помітить її присутність.
Та все йде шкереберть, коли одна помилка розкриває Луку перед тіткою дівчинки. Тітка вважає Луку загрозою і з необережності випадково протикає їй горло ножицями.
Лука відчуває, що помирає, але коли падає, вона вдаряється шиєю о край ліжка і це... Затримує її свідомість у тілі. Вона застрягає між життям та смертю.
Відтепер Лука повинна приховувати відкриту рану від ножиць, маскувати косметикою блідість шкіри і розібратися з тим, що робити далі.
І все це на тлі невгамовного голоду та сліпучих спалахів болю, які наринають у найбільш незручні моменти.