поступ непевний у море з тисячі трав,
станеш на міну часу — спогади розірвуть
ставитимеш питання німі вітрам:
хто і навіщо сили стільки відклав?
скільки забрати, щоб не розізлити гру?
бруд, що навколо, старший тебе й мене,
старший за все, що ти колись уявляв
виносив леза виплавлені вогнем
орди, що прийдуть, виплюне, переверне
світобудову і буде ліпити з нуля
гулями вкриється тіло, ніби курганами степ
сніг огорне стежки як бинтами поріз
на поклик Ярила знов тонконіг проросте
і розповзеться сумом твоїх пустель,
коли наростає тупіт з усіх сторін
споріднені крила у нори закличуть весну,
серпом золотим розрізаючи стелі блакить
і збудиться гнів, що поміж чорнозему заснув
і прориватиме в просторі борозну
ти нею ітимеш, як ніби робив це роки
прокинутись — значить із пилу підняти щит
і вивчити кожен болючий слід від стріли
хай скільки б не вимивали його дощі
і скільки навколо морок би не трощив
до пам’яті спогад ніби реп’ях прилип
припливи прозріння повінню з ковили
нахлинуть тоді ж, коли й втома від сотні боїв,
коли захочеться знову бути малим,
збудує примарну завісу гіркий полин
ти зрозумієш — спогади не твої
але пролізти крізь них — нині твій наказ
саме тоді кров’ю світло на ґрунт проллє
тисячорічний скіф, і не здригнеться рука
кожен чужинець жалітиме, що заблукав
степ забере своє
якщо в ньому є ти
