Дивовижні звичаї калмицького народу - османський мандрівник Евлія Челебі, 17 ст.
«Коли деякі калмики, доживши до двохсот або трьохсот років, втрачають сили, більше не можуть сісти на коня, ані зійти з нього, і їхнім родичам набридає виводити їх на прогулянки; тоді вони варять хвіст жирної свині, цей хвіст по черзі забивають старцю в горло і тим самим вбивають його, промовляючи: «Він помер борцем за віру». Всі вони їдять один одного, але це відбувається за жеребом і тільки якщо хтось помирає.
Наприклад, є люди, яких називають «карпа». Після тайша-шахів перше слово належить їм.
У цих людей карпа є чотиригранний дерев’яний жереб. Цей жереб існує вже багато тисяч років і був переданий від предків. Кожна грань цього жереба пофарбована яскравими кольорами.
І ось, якщо трапляється так, що людина помирає, то, щоб визначити її долю, кидають жереб. Якщо випадає червоний колір, вони кажуть, що жереб наказує: «Спалити на вогні!» — і тіло спалюють на вогні. Якщо випадає чорний колір, значить, жереб наказує: «Закопати в чорну землю!» — і вони ховають покійного в землю. Якщо випадає синя сторона жереба, це означає, що він наказує: «Кинути у воду!» — і тоді вони кидають покійного в річку Волгу або йдуть до найближчої річки і кидають у неї.
Якщо ж випадає зелений колір — вони варять тіло і їдять. І все це вони виконують відповідно до жереба. Крім нього, у них немає жодної влади.
Навіть коли помер один із синів Мончак-шаха, вони на вогні перетворили його на кебаб, випустили жир і кров і з’їли. І коли їли, раділи і веселились.
Коли я, незначний, проходив мимо, вони й мене запрошували до трапези. «Підійди, — казали вони, — поїж і ти сина нашого падишаха!» Я, незначний, відповів: «О, чи хтось їсть взагалі м’ясо людини?» Вони відповіли: «Ха, [звісно], їдять! Ось ми їмо його м’ясо, щоб душа його ввійшла в душу одного з нас і таким чином гуляла, не знаючи смерті. Нічого смачнішого, ніж м’ясо свині, змії, людини наш батько створити не міг». Тоді я запитав: «А хто це — ваш батько?» Вони відповіли: «Хаша Сим Хаша», тепер мені важко навіть написати це слово.
Вони — кяфіри, заблукалі; що таке воскресіння і воскрешення, вага і ваги, рай, пекло і чистилище, що таке чотири книги і пророк, релігійні настанови і сунна — вони зовсім не знають.
Мабуть, вони — вид худоби в образі людей, діти якогось «дещо».
Я запитав: «О люди! Чи справді їдять людське м’ясо? Хіба воно не гірке?» Один старий калмик сказав: «Гірке — не їж. Але якщо хочеш дізнатися його смак, поцілуй жінку один раз; дізнаєшся, як смачно. Якби ти їв людське м’ясо, ти б здобув вічне життя, жив би так довго, як ми».
Того ж дня кебаб з трупа одного чоловіка поїдали сорок-п’ятдесят калмиків; їх жиром вони мазали собі обличчя, очі, тіла; кості ж закопували в землю. Це було дивовижне і рідкісне видовище.»
З одного боку, ми можемо спробувати повірити Евлія.
З іншого, він в подорожі причорноморськими степами писав, що біля Аккермана (Білгород-Дністровський) є пустеля з скарбами і злими джинами. Калмики могли просто з іноземця побісогонити.
Тож вибір за вами.
От тільки потім ця байка ожила ще раз. Під час сталінських депортацій більшості їхніх жертв шили якийсь особливий колабораціонізм, а от про калмиків на місцях виселення ще й пустили слух, що вони «людожери».
Хуйово жити поряд з росіянами і комуністами, словом.
