Вкотре ми проїжджаємо через місця, де зовсім недавно сталася страшна трагедія. Сьогодні Мила. Влучання у склади з боєприпасами, потужна детонація, величезна пожежа, стовпи диму, загиблі люди, зруйновані будинки. І коли бачиш наслідки всього цього на власні очі, неможливо просто проїхати далі, тому що разом із цим місцем у пам’яті знову оживає 2022 рік - окупація, обстріли, життя під лінією бойового зіткнення, коли над головою з обох боків щодня і безперервно ішов вогонь і ще неможливо було усвідомити, що це стане реальністю на роки.
І ось тепер ми знову у вікно машини дивимося на наслідки чергового удару і бачимо те, що вже бачили не раз: зруйноване, спалене, понівечене, швидкі допомоги, пожежники, зламані долі.
І я дедалі частіше думаю про те, у якому замкненому колі опинилося людство: чергова атака, трагедія, загиблі, руйнування, допомога постраждалим, відновлення - і знову підготовка до наступного удару.
І щоразу відповіддю стає ще більше зброї.
Більше дронів, більше ракет, більша дальність, більша потужність, нові технології, нові способи завдати удару у відповідь.
Інша сторона робить те саме.
Потім створюється ще потужніша зброя, на неї відповідають новою, і цей процес продовжується, тому що кожна сторона прагне мати достатньо сили, щоб перевершити іншу.
А якщо подивитися на кілька кроків уперед і подумати, куди веде цей шлях, виникає дуже просте запитання:
А ЩО БУДЕ ПОТІМ?
Бо людство вже пройшло цей шлях. Від примітивної зброї - до ракет, безпілотників, високоточних систем, міжконтинентальних ракет і ядерної зброї, яка здатна знищувати цілі міста.
Ядерна зброя вже існує, вона вже десь зберігається. І ніхто не може дати стовідсоткової гарантії, що за всю подальшу історію людства вона ніколи не буде застосована.
Будь-який склад може бути уражений, бачимо це на власні очі. Будь-яка технологія може дати збій, людина може помилитися, людина може втратити контроль. Людина може ухвалити рішення, наслідки якого вже ніхто не зможе скасувати.
Є відомий театральний принцип, про який писала й в 2022 : якщо в першій дії на сцені висить рушниця, вона рано чи пізно має вистрілити.
А людство вже давно вивісило на своїй сцені міліарди таких «рушниць» і продовжує створювати нові.
То де кінець цього шляху?
І тут пропоную подивитися на все це ширше - не з позиції окремої держави, її кордонів чи політичних інтересів, а з позиції самого життя.
Багато років тому, коли мої старші діти були ще маленькими, дуже добре зрозуміла одну просту річ. У багатодітній сім’ї конфлікт може виникнути буквально з нічого. Діти починають сперечатися, емоції наростають, кожен хоче довести свою правоту, і якщо вчасно не втрутитися, за кілька хвилин сварка може перетворитися на справжню бійку, після якої буде рознесений увесь дім.
І коли я бачила, що конфлікт починає набирати обертів, ніколи не чекала, поки хтось когось ударить.
Завжди казала: «Так, виходьте з дому. Ідіть за межі ділянки, на дорогу й там розбирайтеся». Для мене це було не лише про те, щоб припинити сварку між дітьми.
Мені не хотілося, щоб енергія руйнування входила в наш дім і взагалі залишалася в тому живому просторі, який з таким трудом створювала і за який відповідала.
«Якщо вже вам так необхідно з’ясовувати стосунки і ви самі не можете домовитися, знайти рішення - виходьте за межі мого простору.»
І найцікавіше було те, що ніхто ніколи нікуди не хотів іти, жодного разу! Саме вийти з дому, залишити своє безпечне й звичне місце, йти кудись на дорогу, щоб там продовжувати сваритися, нікому не хотілося. І поки вони вагалися, запал дуже швидко згасав, а разом із ним зникало й бажання продовжувати конфлікт.
Тоді я ще раз переконалася в дуже простій речі: конфлікт зовсім не обов’язково доводити до бійки, щоб потім розбиратися з її наслідками. Іноді достатньо вчасно зупинити його розвиток і просто не дозволити руйнуванню увійти у твій простір.
Не чекати, поки діти рознесуть будинок чи покалічать один одного, щоб потім визначати, хто був правий.
Не давати кожному з них ще міцнішу палицю, щоб наступного разу він міг ударити іншого болючіше. Не вирішувати, хто переміг.⬇️
