Це був непростий, але цікавий досвід. Першу половину книги Міґеля Анхеля Астуріаса "Маїсові люди" я тяжко мучив весь липень, але другу раптом дочитав у перші дні серпня.
Іноді либонь варто братися за такі книги, занурюючись у які ти наче лізеш у вугільну шахту в забій, де гризеш ці барокові латиноамериканські метафори, аж зуби кришаться, аж іскри з очей.
Щиро кажучи, я мало що зрозумів, але коли у вихідний мав задосить часу, щоби втягнутися у тривале і безперервне читання, то зрештою.мені навіть сподобалося.
Літературний стокгольмський синдром — це про страждання, яке можна спробувати переплавити у насолоду, якщо є час, натхнення, і намір сфокусувати увагу, докласти зусилля, перетерпіти і довести справу до кінця. "Маїсові люди" — не з тих книжок, які хочеться радити всім і кожному, але це буквально шедевр "магічного реалізму".
Попри те, що всі події в романі не виходять далеко за береги ХХ століття, в ньому відчувається якась дика первісність. Не даремно ж автор працював над перекладом "Пополь-Вух", священної книги Кіче, одного з народів майя, які колись жили на території сучасної Гватемали та інші літературні пам'ятки релігійної та філософської думки.
Сюжет роману танцює навколо міфологічного сприйняття світу різними народностями майя, а також проблеми колоніалізму, яка посунула представників колись величної цивілізації на задвірки історії. Гватемала, як і решта країн Латинської Америки, була травмована автократичним правлінням у ХХ столітті, під час якого культура і народні традиції набули декоративних і "шароварних" рис. За перебігом подій у "Масових людях" складно стежити, бо автор часто пускається в поетичне переслідування то ватажка повстанців Ґаспара Ілома, то оленя семи пожеж (ким би він не був), то міфологічних образів жінки-втікачки на ім'я Марія Текун, то листоноші, який вміє набувати вигляду койота — свого анімалістчного патронуса-нагуаля.
Щоби зрозуміти бодай малесеньку щопту з прочитаної книги, я також перечитав пучок рецензій від англомовних оглядачів у вартих уваги і поваги виданнях, але навіть вони переконані, що "Маїсові люди" є одним із найбільш складних для розуміння та прочитання творів, таким собі "латиноамериканським Уліссом".
Цікаво, що зачепитися за читання мені вдалося завдяки кумедній сценці, де двоє кумів планують реалізувати свої підприємницькі таланти, торгуючи горілкою зі смаком какао. Упродовж двох десятків сторінок вони несуть бутля, піддаючись нестримній спокусі, аж доки не опиняються у в'язниці за незаконну торгівлю, попри те, що не зароблять жодного песо.
Ці персонажі діяли абсолютно очікувано, але всеодно дуже бісили мене своєю поведінкою — такою вже вона є, ця художня література, що читач може злитися, буде дратуватися, але читатиме далі. Зараз я вже знаю, що в автора також були проблеми з надмірним споживанням алкоголю, може тому йому і вдалося так класно показати поведінку алкашів у тексті...
Ґаспар Ілома був реальною людиною, пасіонарієм, який боровся за екологічний спосіб життя свого народу, проти колонізаторів та олігархії, але був отруєний і став частиною народної міфології. Автор заводить читача у це сюрреалістичне плетиво міфів, але нічого не пояснює. Розберемося — буде добре, а як не розберемося — йому байдуже. Ця історія розказана складно і дуже перевантажено, але як же красиво.
Зрештою, реальність знову уплітається в історію роману про людей, які складаються з маїсу (тобто кукурудзи), їдять маїс і походять від маїсу вже після його написання, коли син автора очолює повстання проти чергового свавілля і знущань над народом і бере собі псевдо "Ґаспар Ілом".
14
2August 5, 2026 378 2 2
