Колись і на моєму фото виднітиметься чорна стрічка. Це питання часу. Знаходячись на фронті, день загибелі приближується у тисячі разів.
Багатьох з моїх друзів вже немає. А де ваші друзі? Гуляють, навчаються, працюють. Мої ж - полягли у боях з ворогом, інші досі щодня виборюють право на життя. Зараз імена перших видніються на хрестах, світлини прикращають могили, усиплені квітами від рідних, друзів, побратимів та посестер. Наше місце зустрічі - не кафе, парки чи росторани, а цвинтарі. Розмови перетворилися у годинні монологи, перегляди спільних фото і відеоматеріалів та рідких появах у снах.
Звикла чути останнім часом: «от повернуться військові наведуть лад!» А ви впевнені, що повернуться? Яка кількість? Чи знаєте скільки насправді українських воїнів загинуло за весь час російсько-української війни? Так, ми радіємо другій сотні тисяч вбитих окупантів. А чи готові ви до реальної кількості посмертних Героїв України? Готові почути, що більшість зниклих безвісти - загиблі, пошуки родини безрезультатні, надії марні?
Чи приймаєте той факт, що ті, хто повернуться після перемоги, хотітимуть спокою і тиші. Вони боролися весь цей час, виснажились, розчарувались, втратили здоров’я, деякі залишились без кінцівок, практично всі із контузіями та психологічними проблемами. Військові в тилу стикнуться із неповагою, несправедливістю, безладом. Нам потрібно буде навчитися співіснувати, не мірятися, не звинувачувати, не ображати один одного, а співіснувати. Як би не було між нами прірва, вже прірва, а що буде далі…
© Оксана Рубаняк, народжена для війни
