Днями у фейсбуці пронісся черговий срач: одна експертка в певній сфері смішливо виставила цитату з письма свого колеги, і той сприйняв це як висміювання й написав, як йому боляче. Читацтво обох — а це доволі тісна спільна бульбашка — поділилося на табори: тих, хто, як і експертка, сприйняли її пост за жарт, і тих, хто підтримали експерта.
Якщо дивитися з погляду соціального, то мало хто що каже — на всіх не вистачить реакцій. Утім, із погляду біології, кожна ситуація сприймається як травматична або ні (або десь між цими двома «значеннями») через призму індивідуальності. Хтось боїться походів у стоматологію як вогню, а комусь це заввиграшки. Хтось із дитинства стискається в крапочку, коли поруч виникає собака, а хтось готові спілкуватися з кожним зустрічним цуцом. Що одну людину вбиває, іншу лише злегка зачіпає.
З цієї важливої біологічної засади можна виснувати: ми не знаємо і не можемо знати, як наші слово або вчинок уплинуть на іншу людину. При цьому якщо намагатися враховувати можливі реакції кожного й кожної, то життя може перетворитися на ходіння по яєчній шкаралупі, як кажуть англійською, або ж постійну гіперусвідомленість своєї поведінки, що жере чимало ресурсу. Зовсім не враховувати теж не можна: ми живемо зараз у суспільстві, де кожен і кожна несуть свої травми, і ніколи не знаємо, кого чим зачепимо.
Рішення, напевне, десь посередині. Якщо щонайменше пам’ятати про те, що ми всі зараз травмовані, а також знаючи про ту чи іншу людину, що вона пережила складний досвід і невідомо, як сприйме наш невинний жарт, це вже може допомогти у висловлюваннях. А якщо зачепили — щиро перепросити. Не пояснювати, що я мала на увазі, а прийняти, що іншій людині могло не зайти і не зайшло. Не впадаючи у гіперобачність і пам’ятаючи при цьому, що зараз усе сприймається гостріше, адже ми живемо в стресі, який не припиняється, і наші нервові системи — у когось більше, у когось менше, — напружені як струни і реагують не так, як ми можемо сподіватися.
Оця ідея, що сприйняття ситуації як травматичної — індивідуальне, відкриває двері до співпереживання і собі, й іншим. І не зобов’язує при цьому пильнувати кожне своє слово — а лише ставитися з розумінням до всіх можливих реакцій.
Усе це також чергове нагадування нам усім, що «як було — не буде». Люди, якими ми їх знали, змінюються під впливом стресового досвіду. У такому наелектризованому суспільстві, як наше, кожна невинна репліка потенційно може стати іскрою. Пам’ятати про це — це найменше, що кожен і кожна можуть зробити, щоби не загострювати те, й що так зболене.
Я, принаймні, дуже стараюся.
Обійняла.
🌱
#біологія_травми
