Коли немає вітру, задля руху часто доводиться бруднити руки. Повторюючи собі це, а також тисячі супутніх речей, проштовхую пальцями вглиб сипкої ніжності ґрунту. Тиск нагадує про канібалістичний танець кілець Сатурна та про обійми літньої зливи. Шкірою відчуваю пульсуюче коріння. Щоб наблизитись до візерунків його звивистих розгалужень, стираю слова, що ще не застигли, повертаюсь глибше у минуле, перевідкриваю забуті імена. Одержимість пошуком оптимального шляху знову керує моїми очима, примушує поспішно пхати всі світи до одного. Місце, що вивільняється у процесі, маю заповнити свіжою землею, впереміш з перегноєм. Але "інакше" вичерпується. Знаходження нової землі стає все складнішим, хоча усунення кількох аксіом геометрії може допомогти поглянути на задачу під новим кутом. Коли закінчую чергову вилазку, під нігтями залишається все найважливіше. Схожі на хробаків мідні дроти, котяча шерсть, купка морської солі, насінини полуниці, картонні шматочки пазлів, слиз чи то слимака, чи то медузи, міфи давньої Греції, чайне листя, ніжка пластикового стільця, десь 8 мечів, може більше, вусики метелика, біла шкірка мандарину, світло повного місяця, зелений колір, холодна вермішель у формі тюленів, відблиски скла, приспіви популярних пісень, плями зубної пасти, схожі на хмари, минуле, майбутнє і дуже багато пилу, знайти джерела якого ніяк не виходить.
