чи ти думаєш про Схід, як засинаєш?
Майже 1000 кілометрів від дому,
Я хочу повернутися назад,
повернутися, незважаючи на втому,
я донька безкраїх степів і вугільних шахт.
Майже 1000 кілометрів від дому,
Це в середньому від 13 до 23 годин дороги,
У світі не існує ще такого виду любові,
не придумали ще таку мову,
якою я могла сказати до Сходу всі думки і почуття,
якою я могла тихо та гучно заплакати,
зазнаючи втрату та щире каяття,
коли дитиною від Сходу хотіла тікати,
адже я втекла і за своїм бажанням,
благаючи Господа не повертатися назад,
та мої слова повернулись до мене прокляттям,
я хотіла відчувати той нерівний асфальт,
хотіла відчувати гаряче та легке повітря,
хотіла відчувати залізний запах заводів,
хотіла відчувати свіжий і холодний вітер,
навіть з їдким запахом пороху від приходів.
навіть тоді, коли уламки дронів прорізали вікна,
тоді, коли вибуховою хвилею притискало до землі,
тоді, коли відривало птахам крила,
навіть тоді, коли ми вмивалися власними і чужими слізьми.
і про що ти думаєш, як засинаєш?
чи думаєш про рідний Схід?
спогади ж не заховаєш,
вони виринають, виходячи з орбіт
і ці спогади за Мелітополь, Кирилівку і Святогірськ,
Дніпро на вихідні по набережній прогулятися,
коли легко сказати «Ми в Бердянську на два дні»,
коли до звуків не треба прислухатися.
росія стирає не просто лінії і позначки на карті,
не просто міста і людей,
росія намагається знищити історію і памʼять,
що було найціннішим з усіх речей.
маючи історію і памʼять поколінь,
постійно пробуючи врятувати майбутнє,
спогади тяжіли серед сновидінь,
плутаючи сьогоднішнє з минулим.
і сьогодні.
сьогодні…
сьогодні..?
сьогодні я тисячі кілометрів від Сходу,
сьогодні я дочка безкраїх степів і вугільних шахт,
сьогодні я сумую не за регіоном,
а за пшеницею у власних руках,
яка час від часу різала мені пальці,
краще б це були колоски, аніж скло розбитого від приходу вікна.
краще б ми сиділи пізно ввечері у деревʼяній альтанці,
не знаючи, як звучить і пахне брудно війна.
і завтра.
завтра…
завтра..?
завтра точно встигне прийти,
завтра ти нарешті повернéшся додому,
завтра ти викинеш турнікет і криваві бинти,
ти не будеш просто спогадом у родинному альбомі,
який зрештою спалила росія,
в тебе немає навіть альбому,
немає, де пустити коріння,
немає місця, де забути про втому.
про що?
про що?
про що?!
скажи мені, про що ти думаєш, як засинаєш!
зізнайся, чи відчуваєш на губах їдку й гидотну сіль!
закричи про дім! зізнайся всім, що відчуваєш!
зізнайся, що в серці і думках лише густий нестримний біль.
зізнайся собі
зізнайся мені
зізнайся землі
зізнайся всім у любові
зізнайся, як же сильно тобі болить
зізнайся, що ти не маєш дому.
і ти і я за тисячі кілометрів від дому
ми разом переглядаємо розмиті фотографії
вийшло забрати пожовклі фотоальбоми,
аби було за чим і за ким сумувати.
я знаю мій біль
твій біль
наш біль
я знаю, ти хочеш повернутися додому
ти кажеш собі «все вийде. ще трохи. ще трохи».
ти дивишся на порвані фотоальбоми.
тепер це спогад. ти чуєш дрони.
і місце, де ти зараз, прекрасне,
ти знаєш це в глибині своєї черствóї душі,
життя завжди несправедливе і безжальне,
ти знаєш, що немає тут твоєї вини.
я розгортаю пожовклі сторінки фотоальбому.
це моя музична школа, а це село, де бабуся закривала помідорки.
оно диви, ми збирали на полі для худоби солому…
тепер на цьому полі лише чорнозем і осколки.
я розгортаю згорілі сторінки фотоальбому.
руки тремтять.
спогади вирізані по живому.
степи захистять.
і скажи мені, чи думаєш ти за степи, як засинаєш?
я думаю про них завжди.
серед степів ти помираєш. оживаєш.
прокинься між степів… засни.
Ідея: середина червня
Закінчено: 05.08.2026
#поезія
