Бувають дні, коли писати і ділитися чимось особистим складно, особливо хорошим.
Бо в українському полі бачу надзвичайну кількість болю, смертей, хвороб, несправедливостей, економічних криз, руйнувань — особистих чи суспільних. Все здається неправильним, сюрреалістичним і до сліз болить.
Іноді треба хвилина на це. Потім вдихнути, видихнути і насолоджуватися життям далі. Не тому, що війна не болить, а тому, що цей фоновий біль живе під шкірою і нікуди не зникає.
Після поранення завжди лишаються шрами і ми з вами всі так чи інакше поранені війною. Не залежно від місцезнаходження.
Ми вчимося жити з цією зміненою реальністю, де старе «до» вже неможливе, а нове «після» ще досі формується прямо зараз. Шрами не зникають, і не зникнуть в день, коли закінчиться війна. Це досвід, що назавжди з нами і що ми будемо передавати на певному рівні ще кільком поколінням.
Я знаю, це звучить сумно, але це правда. Війна дала роботи психологам на сотню років вперед.
Хтось зараз більше живе в цьому, чиясь психіка більше це витісняє. Немає правильно і неправильно, всі справляються, як можуть, аби тільки не вбивали інших людей та не порушували закон. Інше, то лише моральне питання і вибір.
Мені дуже шкода, якщо на цій війні ви втратили близьких та рідних вам людей. Мені шкода, якщо через цю кляту війну ви втратили свій дім, роботу, друзів, можливості.
Мені шкода, що з нами всіма це відбувається.
Я сподіваюсь ви в безпеці.
