***
Провідниця, чи праведниця — все по правді —
каже: довезу, куди треба, мої золоті.
Сиву юнь і здитинілу старість.
Всіх дівчат — і котенят їхніх.
Котимось потихеньку.
Не залишимо нікого, не втратимо.
Ознайомтеся з правилами безпечної евакуації.
Мʼяко вагон гойдається, мов колиска.
Ось вона, провідниця — мати всім пасажирам.
Пропливе, рознесе по купе
оберемок непроханих настанов.
Голос дзвенить, як ложечка в склянці
з металевим підсклянником.
Музика, знайома з дитинства.
На прощання сипне замовляннями:
легко дістатися місця призначення,
швидко пройти кордон, встигнути з пересадкою.
Будьте здорові,
слідкуйте за документами,
не забувайте багаж, особисті речі у вагоні.
Але ненароком у нас вилітають
ключі від домівок, яких вже немає,
памʼятки від близьких, які тепер самі — спогад,
насіння квітів з украденого саду,
іграшки дітей, які надто швидко виросли,
книжки, за якими нас вчили,
що добро переможе.
Все вона приймає на зберігання
зітхаючи.
Стіни її купе розсуваються до безмежжя,
як стінки серця.
Що з вами робити, мої золоті?
Мені чужого не треба.
Повертайтеся —
на зворотному шляху заберете.
Юлія Мусаковська
#грань_поезії
