як ви думаєте, наскільки культурно-суспільні процеси впливають на форму та методологію служіння? Наприклад, те, як ми благовістимо?
Який звʼязок появи чотирьох духовних законів з повоєнним американським оптимізмом та економічним розвитком? До чого тут ліберальна теологія?
Як бізнес підхід 50х років вплинув на формування метрик в благовісті (підняті руки, почутих Євангелій, кількість молитов покаянь тощо)?
Чи резонує публічне свідоцтво покаяння та культура сорому в нашій країні?
Взагалі, чому ми маємо починати з дослідження антропології, культури, транс-генераційних травм, які передаються нам в наше тіло, психіку та світогляд, навіть коли ми цього не усвідомлюємо?
Чому контекстуалізації геть недостатньо? Бо це передача тих самих методів та меседжів, народжених в чужій культурі та часі для інших ЦА, просто «нашою» мовою.
І чи можна назвати беззастережне використання західних підходів в благовісті колоніальним підходом?
Надто багато питань, так?
Прощупую ґрунт чи цікаво буде вам прочитати серію есеїв про а) суспільне, культурне та політичне тло в США 70-80 років тому, яке до сих пір визначає місію і в Україні; б) разом дослідити наш glocal контекст (де є спільне, а де наше унікальне); в) на цій основі та матриці (антрополого-кудьтурно-пчихологічний) запропонувати трохи інше бачення методології служіння та духовного впливу.
Спробую також запропонувати вокабуляр, цінності та підходи, які на мою думку, враховують наш контекст, гідність людей, прозорість мотивації (для травмованого суспільства це особлива потреба).
І особливо: чому в постійному стресі очікування «великого рішення» щодо великих змін - це одна з форм насильства.
