Знаєте, що таке держава?
Це коли тобі треба довести державі,
що довідка, яку видала держава,
справді була видана державою.
Йобаний шедевр.
Десятиліттями ця машина жерла людський час.
Коридори.
Черги.
Ксерокопії паспорта.
«А принесіть ще форму номер сім».
«А печатка де?»
«А відповідальна людина сьогодні не приймає».
І всі поводилися так, ніби це закон природи.
Ні.
Це не закон природи.
Це просто хуйово спроєктований сервіс.
Тому ми полізли всередину.
У реєстри.
У постанови.
У процеси, яких ніхто не торкався двадцять років, бо кожен наступний чиновник дивився на них і думав:
«Та ну його нахуй».
А ми не пішли.
Паспорт у телефоні?
Зробили.
Бізнес за кілька кліків?
Зробили.
Документи без біганини між кабінетами?
Зробили.
І ні, справа ніколи не була в тому, щоб запхати державу в смартфон.
Нахуй смартфон.
Телефон завтра буде інший.
Справа в іншому.
Держава не має права красти в тебе три години життя тільки тому, що два її реєстри, блядь, не вміють поговорити один з одним.
Ти платиш податки.
Ти не повинен після цього ще й працювати кур’єром між державними установами.
Оце і є цифровізація.
Не QR-коди.
Не модне слово на конференції.
Не чергова презентація про innovation.
Це коли ми беремо старий процес, дивимося на нього і питаємо:
«А нахуя він взагалі існує?»
І якщо нормально відповісти ніхто не може,
ми його вбиваємо.
Без оркестру.
Без пам’ятної таблички.
Delete.
Наступний.
Але є одна проблема.
Коли ти достатньо довго прибираєш лайно з інтерфейсу, одного дня розумієш:
лайно не в інтерфейсі.
Воно глибше.
У самій системі.
Бо під час війни ти вже не можеш чекати три місяці, поки двадцять кабінетів вирішать, хто має поставити двадцять перший підпис.
Тобі потрібна зброя.
Технології.
Рішення.
Партнери.
Людина, яка бере відповідальність і каже:
«Робимо».
А не державний fucking loading screen.
І якщо країна воює, а одна з ключових систем управління висить між «виконувачем обов’язків» і «чекаємо політичного рішення»,
це не кадровий нюанс.
Це баг у продакшені.
І продакшен зараз, на секундочку, обстрілюють ракетами.
Так само з корупцією.
У мирній країні вкрадений мільйон можна намалювати в Excel червоним.
Неприємно.
Мінус мільйон.
Під час війни Excel закінчується.
Бо за цим мільйоном може стояти дрон, якого не купили.
РЕБ, якого не поставили.
Технологія, яку не масштабували.
Тому під час війни корупція це не просто:
«Ай-ай-ай, погане державне управління».
Це система, яка буквально жере власні hit points.
І ще є одна штука.
Довіра.
Українці дали державі гігантський кредит довіри.
Але кредит довіри це не unlimited plan.
Чим більше тобі довіряють, тим більше ти, блядь, зобов’язаний пояснювати.
Що зробив.
Що не зробив.
Де проїбався.
І так.
Є ще вибори.
Складне слово під час війни.
Це складна задача.
А знаєте, що ми зазвичай робимо зі складними задачами?
Вирішуємо їх.
Бо якщо Росія може продовжувати війну і цим фактично вирішувати, коли українці наступного разу отримають право оцінити власну владу,
то Кремль якимось дивним чином отримав admin rights до української демократії.
Громадянин може натиснути «не подобається».
Оце і є вся магія.
Тому я не хочу побудувати найкращу цифрову бюрократію у світі.
Це звучить приблизно як
найкраща електронна черга в пекло.
Я не хочу державу, яка навчилася швидше генерувати довідки.
Я хочу державу, яка навчилася питати:
«Нахуя ця довідка?»
«Нахуя цей процес?»
«Нахуя ця структура?»
«Чому ця людина досі тут, якщо результату немає?»
І найнебезпечніше питання:
«Чи довіряють нам люди далі?»
А якщо відповіді немає,
не треба створювати робочу групу.
Не треба писати концепцію трансформації.
Delete.
Наступний.
Функція за функцією.
Довідка за довідкою.
Кабінет за кабінетом.
Схема за схемою.
А потім одного дня якийсь двадцятирічний українець почує слово «печатка» і запитає:
«Бля, а це що?»
От тоді, мабуть,
ми щось зробили правильно.
-
Михайло Срібноруч, кандидат у мери Найтсіті, серпень 2077
