"Протягом перших трьох місяців великої війни — до звільнення острова Зміїний — у Чорному морі загинуло щонайменше п'ятдесят тисяч дельфінів. Скільки в наступні роки війни? За другий рік — двадцять тисяч. За третій — десять. Коли українські військово-морські сили відтіснили ворожий флот аж до Новоросійська, стало спокійніше. Дельфіни гинуть рідше. Але все одно гинуть. Після нещодавньої аварії двох танкерів у Керченській протоці (яка з'єднує Чорне море з Азовським) від мазуту загинули ще три тисячі дельфінів. Загалом за четвертий рік вторгнення — п'ять тисяч. Війна вже забрала щонайменше вісімдесят п'ять тисяч дельфінів. П'яту частину популяції."
— Войцех Тохман, Дельфіни і Вельзевул (пер. Андрій Бондар)
Однозначно важлива книга і я б рекомендувала її почитати, але імо написано трохи...еее... Як би то сказати, може, у Тохмана всі книги так написані (я тільки купувала і не читала..) і це його особливий стиль, чи може це чисто якась традиція в польській репортажистиці, оскільки рваністю нагадує Капусцінського, недо-100 сторінок репортажів якого я так і не подолала, але відчуваєтться як чернетка, а не повноцінна, завершена робота. От знаєте, як коли ти певні речі сама чуєш чи бачиш і занотувала в телефон у блокнотик, щоб не забути і потім написати щось солідніше. Через це відчуття, ніби автор полінувався написати якісніше. Це відчуття підсилюється й тим, що в певний момент він каже, що не може говорити за українців, вони краще про те, що відбувається, пишуть (і напишуть). Однак... справа ж не в тому, щоб говорити за когось, а в тому, що якщо вже ти починаєш говорити на цю тему для своїх співгромадян-поляків першочергово польською мовою і транслюєш власне бачення, то потім знімати з себе відповідальність за якість тим, що "потім хтось краще зробить", — у мене це одразу формує враження, що людина свідомо недопрацьовує і нехтує якістю власної роботи, при цьому намагаючись зайняти певний простір мовлення... щоб потім що? Не знаю, казати, що ти висловлювався, абощо, хто зна
