Ми сидимо у вітальні, яка знаходиться у триповерховому клубному будинку, який зведений на острові, який тулиться на півночі світу в одній з найпрестижніших та найлегендарніших його країн. І це, сука, найсюреалістичніший, найжахливіший контраст.
2025 рік. Грудень.
Навпроти мене – жінка середніх років, її чоловік та семирічна доня з довгою русявою косою.
Базікаємо "про життя", ділимось спогадами. Жінка каже, вона якраз насмажила котлет і набила холодильник запасами, коли росія підірвала дамбу. Каже, намагалась врятувати макарони, закидуючі на верхні полиці кухні. Каже, чоловік на човні поїхав вивозити людей, а потім ще й рятувати сусіда з інвалідністю, коли вода вже потопила ліжко і паралізований міг захлинутися.
Хазайва відвяʼзували худобу, щоб та врятувалась. Деякі думали, що пронесе, що минеться.
А повінь прибувала. І росіяни стріляли по людських човнах. Тоді жінка вийшла на ґанок і побачила воду, що стіною підходила з горизонту.
Їхня родина виїхала. Течія проковтнула будинок.
Я уявляю цю картину. Вона пасує фільму катастрофі з американськими акторами. Але не цій українській родині. Не цим обличчям зі зморшками через посмішки.
«Утонуло», віджартовується жінка про щось з їхнього майна. А я, бляха, єдине, що можу, це всотувати в себе їхні історії. На півночі світу. За тисячі кілометрів від підірваної росіянами Каховської ГЕС.
