Це маленький Данило. Йому 5 років.
І це знову його день народження.
У квартирі багато людей. Це родичі. Він знає, як звати кожного, хоча майже нічого про них не знає. Вони сидять за столом, їдять, п’ють і святкують його день народження. Данилу некомфортно.
Коли він доїдає пюрешку з котлетою, то тихо каже мамі на вухо, що хоче піти у свою кімнату гратися. Мама відповідає: «Та зачекай, зараз хоча б четвертий тост скажуть — і можеш іти».
Потім Данило зачиняється у кімнаті, будує щось із лего, читає книжку про тварин чи анатомію. А пізно ввечері не розуміє, чому дорослі так голосно кричать і чому в квартирі стоїть цей неприємний запах алкоголю. Але все одно допомагає мамі прибирати зі столу й заносити посуд на кухню.
Коли Данилу було 8, його найкращий друг не покликав його на свій день народження. Точніше, не хотів, аби Данило був серед інших його друзів. Тому Данило просто привітав його під під’їздом, побажав, аби всі мрії збувалися і щоб у нього завжди було багато друзів. А потім пішов сам грати у футбол зі своїм м’ячем. Бо всі були на дні народженні, куди його не запросили.
З того часу Данило ніколи не святкував свої дні народження. Для нього це був просто звичайний день. Бо ніхто ніколи не робив цей день саме для нього. Люди просто збиралися разом, щоб випити й провести час.
І попри це, Данило завжди пам’ятав дні народження інших людей. Бо знав, як сильно в такі моменти хочеться бути важливим хоч для когось. І лише одиниці пам’ятали його день народження у відповідь.
Сьогодні Данилу — 21.
І тепер він розуміє про себе набагато більше. Чому його нудить від запаху алкоголю в приміщенні. Чому після «тусовок» він завжди прибирає за всіма. Чому навіть крізь біль намагається зайняти себе чимось іншим, аби втекти від реальності. І зараз Данило дуже хотів би обійняти маленького Данила. І сказати йому, що він у себе є. Що він сильний. І що одного дня він навчиться бути для себе тією людиною, якої йому так не вистачало тоді.
З днем народження мене.
