ЯКІ КОНКУРСИ НАМ (НЕ)ПОТРІБНІ?
Частина 2.
Враховуючи кількість подій за останній час, які надають як прихильникам та й опонентам конкурсних процедур занадто багато аргументів, переходжу до обіцяної другої частини своїх роздумів та нотаток, які зроблені за останні роки спостереження за всіма змагальними процедурами в публічному секторі. Й цього разу частина, присвячена не сутісним, а процедурним моментам конкурсів.
Судячи з тих питань, які я отримував в особисті повідомлення, механіка проведення конкурсів залишається для багатьох тайною вкритою темрявою. Від широкої громадськості приховані багато процесів, які на мій погляд мають бути навпаки максимально відкритими, адже є вирішальними під час конкурсних процедур.
☝️Перший з них - висування членів конкурсних комісій. І не має значення представниками міжнародної чи української частини вони є. Механізм висування є непрозорим в обох випадках.
Особливо цікавими виглядають дискусії щодо доброчесності окремих членів конкурсних комісій, при відсутності взагали механізму перевірки їхньої власної доброчесності.
Це ж напевно не ок, коли чоловік однієї поважної голови однієї з комісій, отримує заробітну плату в компанії, яка продовжує працювати в державі-агресорі? Й ця голова при цьому є представником міжнародної частини комісії.
Кандидату на посаду за таких обставин, поставили б таку незлічену кількість питань, які, скоріш за все, були б ще й предметом публічного обговорення в засобах масової інформації. Але якщо ти голова комісії - то хто тобі буде задавати питання? А напевно треба. Але всьому свій час.
☝️Наступним кроком є формування переліку так званих помічників членів комісії або робочої групи конкурсної комісії. За таким неприкметним визначенням приховані насправді люди, дискреція повноважень яких, перебуває десь на рівні диктаторів з другої сотні Democracy Index by The Economist.
Адже тут й отримання інформації з усіх можливих та неможливих джерел. Й формування дос’є на кандидатів, яке в кращому випадку захищене чесним словом. Й формування переліку питань до кандидатів та багато всього іншого. При цьому, якщо ПІБ членів комісії хоч б відомі, то прізвища помічників та механізми їх визначення захищені кращі ніж українські державні реєстри. Особисто направляв запити щодо помічників конкурсних комісій й на жоден не отримав відповіді. При цьому відповідальність за ненадання такої інформації - не передбачена. Уявляю якби держслужбовці мали б таки дискреційні повноваження, то через скількі б постало питання про реформування такої системи?
☝️А далі йде етап, який насправді є найбільш контраверсійним й частково я його піднімав в своєму попередньому пості. Це - формування переліку питань кандидатам та визначення часу надання відповіді на них.
Такий абсурд, як під час цього кроку, можна зустріти тільки під час голосування та визначення переможців.
Адже:
✅Перелік питань не затверджується конкурсними комісіями. В кращому випадку кандидат отримує перелік питань підписаних головою або членом конкурсної комісії, в гіршому - лист на email без підпису взагалі будь кого.
✅На відповіді кандидатам надаються від 3 до 7 днів, як правило, з вимогою встигнути не просто надати відповіді, а ще й надати підвтерджуючі документи. Про питання про будинок бабусі 1986 року побудови я вже писав, а ось як читачам вимога надати підтверджуючі документи витрат на таку побудову? Напевно треба було зберігати їх як скарб протягом 40 років.
✅Після надання відповідей на перший раунд запитань за декілька днів кандидат отримує другий та наступні раунди, які насправді не обмежені за кількістю й нерідкі ситуації, коли кандидат ледь не в день співбесіди вимушений надавати якісь ще додаткові відповіді.
☝️І от нарешті кандидат, пройшовши всі попередні кола пекла, опиняється перед конкурсною комісією й раптом дізнається, що якась частина цієї конкурсної комісії не володіє державною Українською мовою. Він задає цілком логічне питання - чи було здійснено переклад наданих відповідей та долучених документів, щоб іноземні члени конкурсної комісії могли зрозуміти та проаналізувати відповіді.
