На початку літа мені написав Борис Артемов. Я знала його за книжкою «Марік», адже читала рукопис і навіть залишила короткий відгук для обкладинки.
«…І писати потрібно тільки веселі і добрі історії зі щасливим кінцем. Напиши для нас з мамою саме таку книжку…» Історію Бориса Артемова можна було би назвати повістю про непереборну жагу до життя, але вона насамперед про цінність дотримання обіцянок попри біль, зневіру й знесилення. Бути свідком окупації, руйнації й згасання міста і його людей - пекельного згасання - і бути його втіленням, Маріком. Маріком, який оберігатиме вогник життя й обов'язково повернеться.
Борис запитав, яке з двох приміщень для резиденції «Слова» попросити в організаторів. Я, звісно, сказала: «Звісно, квартиру у «Слові». По-перше, це близько до моєї роботи, тож мені буде зручно прийти до вас на квартирник після роботи».
І от цей день настав. Сьогодні в Харкові - квартирник Бориса Артемова. І я туди обов'язково прийду, адже модеруватиму подію.
Зранку надіслала Борисові сценарій нашої розмови й направду дуже хочу сьогодні поговорити про «Маріка» як текст — про його реальність і художню конструкцію, деталі, мову й ту тонку межу, де документ стає літературою.
Поговоримо і про рідне Борисове Запоріжжя — місто, яке він багато років досліджував через історії його мешканців. Мені взагалі дуже цікаво пізнавати міста через людей: мабуть, саме так вони й відкривають свої найскладніші, найцікавіші хитросплетіння.
І, звісно, поговоримо про Харків — місто, у якому Борис зараз працює над новою книжкою «Неглибокий тил» (а це запис розмови на Радіо Накипіло).
