24 серпня – найсвятіший день цієї країни, бо незалежність України ніколи не була просто рядком у документі. До неї йшли століттями – через заборонену мову, знищену культуру, тюрми, розстріли, голод, повстання і могили тих, хто так і не дожив до здобуття своєї держави.
Тепер черга нашого покоління платити за незалежність і ціна ця страшна. Незалежність сьогодні має обличчя наших загиблих. Має голоси тих, кому ми вже ніколи не подзвонимо. Має порожні стільці за родинними столами, фотографії з чорними стрічками і військові кладовища, які ростуть швидше, ніж ми встигаємо запам’ятовувати нові імена.
Тому День Незалежності – це не просто якийсь там день народження держави. Це наша обітниця перед мертвими й живими: ми не віддамо те, за що вони заплатили собою та своїми життями, які мали б бути сповнені ще тисячами щасливих днів, якби не війна.
Але й перемогти нам треба не тільки зовнішнього ворога, який прийшов зі зброєю. Треба перемогти й внутрішнього – байдужість, продажність, малороство, зневагу до свого, звичку мовчати, коли крадуть, брешуть і топчуть те, за що інші помирають. Бо незалежність можна проїбати не тільки тоді, коли ворожий танк переходить кордон. Її можна проїбати тихо – погоджуючись, відвертаючись, забуваючи, якою кров’ю вона нам дісталася.
Ми мусимо вистояти. Бо за нашими спинами стоять ті, хто віддав за Україну все і вже не може попросити нас не здаватися.
З Днем Незалежності, Україно.
Ти нам дісталася страшною ціною. І тому ми не маємо права тебе віддати аби кому.
