Порядні та чесні ідуть до пекла.
Багатий юнак із Євангелія (Мф. 19.16-26) - не злочинець, не цинік і не розпусник.
Він порядний.
Чесний.
Релігійний.
Він змалку виконує заповіді й може абсолютно щиро сказати Христові:
"Усе це я зберіг".
І Христос не викриває його в лицемірстві. Навпаки: Євангеліє говорить, що Ісус, поглянувши на нього, полюбив його.
Але саме такому порядному, чесному і релігійному чоловікові Христос говорить те, чого він не очікував: "Одного тобі бракує".
Порядність та чесність не є спасінням.
Можна не вбивати, не красти, не брехати, не зраджувати, допомагати людям, справно ходити до храму і залишатися внутрішньо далеким від Бога.
Бо спасіння - це не премія за хорошу поведінку.
Бога не "заробляють" правильним життям.
Юнак спирався на себе.
На свою порядність.
На свою чесність.
На те, що він усе правильно зробив.
І саме тому Христос торкається його найбільшої прив'язаності:
"Продай, що маєш... і йди за Мною".
Не тому, що багатство саме по собі є злом.
А тому, що юнак мав щось, на що спирався більше, ніж на Бога.
Він був готовий виконувати заповіді, але не був готовий довіритися.
І він відійшов сумний. Жити далі в своєму пеклі порядності та самоправедності.
Самоправедність говорить:
"Я сам упораюся. Я достатньо хороший. Я нічого особливо не винен".
Віра говорить: "Господи, без Тебе я не можу".
Тому Христос і каже: "Для людей спасіння це неможливо, для Бога все можливо".
Спасіння не є результатом наших моральних досягнень.
Спасіння - це життя в Бозі.
І саме тому недостатньо бути просто хорошою людиною. "Якщо праведність ваша не перевищить праведності фарісеїв, не увійдете до Царства Небесного!"
Можна все життя будувати власну праведність, а в кінці виявити, що ти так і не навчився приймати дар.
Пекло - це не просто місце, де "поганих карають".
У християнському розумінні пекло - це відсутність Бога, добровільне замикання людини в собі, життя без Джерела життя.
Туди завжди приводить самоправедність.
Коли людина настільки впевнена у власній доброчесності, що їй уже не потрібен Спаситель.
А Христос приходить не до тих, хто може пред'явити Богові список власних заслуг.
Він приходить до тих, хто може сказати:
"Господи, я не можу врятувати себе. Тому я довіряюся Тобі".
І, можливо, саме це найважче для порядної людини.
Не перестати бути порядною.
А перестати вважати власну порядність своєю гарантією спасіння.
Бо Царство Боже не купується добрими справами.
Воно приймається як дар.
А дар можна отримати тільки тоді, коли розтиснеш руку, якою все життя тримався за себе.
1
