Мені здається, за роки цієї війни ми звикли до речі, до якої взагалі не мали б звикати. І що більше я про неї думаю, то абсурднішою вона мені здається.
Уявіть просту ситуацію.
Горить будинок вашого сусіда.
Ви точно знаєте, хто його підпалив. Ви бачите вогонь. Чуєте крики людей усередині. У вас є вода, шланги, вогнегасники, пожежна машина. Більше того, ви вголос говорите: "Це злочин. Палій винен. Сусіда потрібно врятувати".
Але у двір не заходите. Тому що палій стоїть поруч і попереджає:
"Тільки спробуйте втрутитися, я підпалю і ваш будинок".
І тоді починається найцікавіше.
Ви передаєте сусідові відра через паркан. Даєте йому гроші на нові шланги. Іноді дозволяєте набрати воду зі свого колодязя. Вчите його краще гасити пожежу. Навіть запроваджуєте санкції проти магазину, де палій купує бензин.
Але самі через паркан не перелазите. Тому що боїтеся ескалації.
Мені здається, саме так сьогодні виглядає одна з найнеприємніших сторін війни Росії проти України.
Не тому, що Україні ніхто не допомагає. Це було б неправдою. Допомагають. І зброєю, і грошима, і розвідданими, і навчанням, і санкціями. Без цієї допомоги Україні було б набагато важче.
Але існує межа. І саме про цю межу мені хотілося б поговорити.
Тому що чим довше триває війна, тим сильніше мене мучить дуже просте питання: що взагалі означає слово "допомога", якщо ми заздалегідь визначили рівень небезпеки, після якого допомога закінчується?
У звичайному житті все виглядає значно зрозуміліше.
Десь стаються пожежі, повені, землетруси. Інші країни відправляють рятувальників, пожежників, лікарів, техніку.
Українські пожежники можуть поїхати допомагати французам гасити лісові пожежі, попри те що вдома в них триває війна.
Нам така поведінка здається природною. У людини біда. Якщо можеш допомогти, допоможи.
Але варто перенести цю саму моральну конструкцію на війну, і раптом усе стає неймовірно складним.
Росія напала на Україну.
Це не спірна територія між двома однаково винними сторонами. Це не громадянська війна. Це не конфлікт, походження якого неможливо встановити.
* Є держава, яка перетнула кордон іншої держави своїми військами.
* Є окуповані території.
* Є зруйновані міста.
* Є вбиті мирні жителі.
Більшість європейських держав офіційно визнають Росію агресором.
І після цього виникає дивовижна конструкція:
"Так, на вас напали. Так, ви маєте право захищатися. Так, ми вам допоможемо. Але воювати разом із вами ми не будемо".
Чому?
Тому що це може призвести до прямої війни з Росією.
І ось тут я хочу прибрати дипломатичні формулювання.
Що таке "небезпека ескалації"?
Звичайною людською мовою це означає: ми побоюємося того, що зробить Путін, якщо ми втрутимося сильніше.
І сам по собі цей страх не є божевільним. Росія має ядерну зброю. Пряма війна Росії та НАТО справді несе зовсім інший рівень ризику.
Я розумію цей аргумент.
Але саме тут починається парадокс, від якого мені стає не по собі.
Виходить, що чим небезпечніший агресор, тим обережніше його потрібно зупиняти. Чим страшніші наслідки він здатен влаштувати, тим більше обмежень виникає не в нього, а в тих, хто намагається допомогти його жертві.
* Росія може вторгнутися в сусідню державу.
* Росія може знищувати українські міста.
* Росія може запускати ракети й безпілотники.
* Росія може погрожувати іншим державам.
Але кожен наступний крок тих, хто намагається цьому протистояти, обговорюється через питання:
"А що, якщо Путін розлютиться?"
Виходить дивна система винагороди.
Якщо ти достатньо небезпечний, у тебе з'являється більше свободи. Якщо всі знають, що від тебе можна очікувати безумства, оточення стає обережнішим.
А отже, загроза ще більшим насильством перетворюється на інструмент захисту вже здійснюваного насильства.
І в цей момент я починаю зовсім інакше дивитися на ядерну зброю.
Вона виявляється не лише засобом захисту території держави від нападу. Вона стає способом підвищити ціну чужого втручання у твої злочини.
Тому мене особливо зачіпає порівняння з Північною Кореєю.
Північнокорейський режим зміг відправити своїх солдатів допомагати Росії. Іран допомагає Росії військовими технологіями.
Я зовсім не хочу робити з цього висновок, що Північна Корея або Іран "сміливіші за Європу". Це було б надто примітивно.
Диктатура взагалі ухвалює такі рішення інакше.
Кім Чен Ин не повинен пояснювати матері загиблого солдата, чому її син помер за інтереси Росії, а потім думати, як це позначиться на наступних виборах.
Але сам контраст усе одно виглядає жахливо.
Союзники Росії готові брати участь у війні безпосередньо. Союзники України ведуть нескінченні дискусії про те, де проходить чергова червона лінія.
І тут зазвичай з'являється наступний аргумент:
"Але західні політики не можуть робити те, чого не хочуть їхні громадяни".
І ось із цим у мене вже набагато більше запитань.
Тому що політики не просто отримують громадську думку в готовому вигляді. Вони її формують.
Якщо політик роками пояснює людям, що певна дія призведе до світової війни, люди починають її боятися.
Якщо політик щодня говорить, що Україна захищає всю Європу, суспільство починає інакше сприймати підтримку України.
Якщо політики постійно говорять про ціну допомоги, але майже ніколи не говорять про ціну поразки України, змінюється сама рамка суспільної дискусії.
Політик спочатку формує уявлення громадян про проблему, а потім посилається на це уявлення як на незалежне обмеження:
"Ми б, звичайно, зробили більше, але суспільство не підтримує".
Зручна конструкція.
Я не стверджую, що будь-який народ можна змусити думати абсолютно що завгодно. Це теж було б неправдою.
Але заперечувати здатність влади, партій, медіа та політичних лідерів змінювати суспільні настрої просто неможливо. Особливо якщо в них є час, гроші й можливість роками задавати людині одну й ту саму картину світу.
Подивіться хоча б на те, як працює історична політика.
* Можна десятиліттями тримати в центрі уваги одні події.
* Можна майже не говорити про інші.
* Можна вибирати, що вважати головною історичною травмою.
* Можна пояснювати сучасну політику через події вісімдесятирічної давнини.
І поступово минуле починає безпосередньо визначати ставлення людей до сьогоднішніх сусідів.
Змінюється влада, змінюються акценти, змінюється політична мова, а слідом за цим поступово змінюються й суспільні настрої.
Тому фраза "так хоче народ" далеко не завжди завершує розмову.
Іноді вона лише починає наступне питання: а хто і яким чином пояснив народу, чого саме він повинен хотіти?
Але навіть це не головне питання.
Головне питання для мене інше.
Де взагалі проходить моральна межа нашої відповідальності за чужу біду?
Поки ракета падає на мій будинок, це моя війна. Якщо ракета падає за сто кілометрів від мого кордону, це вже чужа війна?
Якщо російський безпілотник перетнув мій повітряний простір, я його збиваю. А якщо той самий безпілотник летить за десять кілометрів від мого кордону вбивати людей у сусідній країні, я дивлюся на радар і нічого не роблю?
Де саме закінчується мораль?
На державному кордоні?
Я розумію юридичне пояснення. Я розумію військове пояснення. Я розумію страх втягування у війну.
Але по-людськи ця картина все одно виглядає дико.
Уявіть палаюче село.
Поруч стоять пожежні машини із сусідніх сіл. Вони повністю заправлені водою. Пожежники бачать, як вогонь знищує будинки.
Вони передають мешканцям рукави, захисні костюми, насоси. Але самі не їдуть гасити.
Не тому, що не можуть.
А тому, що людина, яка підпалила село, попередила:
"Якщо ваші пожежні машини перетнуть цю дорогу, я почну підпалювати й ваші села".
І пожежники залишаються стояти.
Більше того, вони уважно стежать, щоб вогонь випадково не перекинувся на їхню територію.
Ось це вже дуже схоже на сьогоднішній світ.
І я не знаю простої відповіді, що вони повинні зробити.
Якщо палій справді здатен знищити весь район, не можна просто сказати: "Не бійтеся, вперед".
Ціна помилки може бути величезною.
Але тоді хоча б потрібно чесно назвати те, що відбувається.
Не говорити лише про міжнародну солідарність. Не розповідати нескінченно про захист спільних цінностей.
А додати одну важливу фразу:
"Ми захищаємо ці цінності до того моменту, поки ціна їхнього захисту не стає для нас надто високою".
