Позавчора я снідав у кавʼярні і намагався не зважати на її працівників, які перемовлялися між собою російською. Нехай, сказав я собі, до мене та інших відвідувачів вони усе ж звертаються українською за замовчуванням, а висувати претензії до особистого спілкування я права не маю. Аж ось девʼята, я підводжуюся і розумію, що далі грає музика, а персонал як гомонів, так і гомонить — про хвилину мовчання тут і не чули. Я пів дня думав, як же сформулювати, що я почував. Поки що найточніший термін — приниження.
Учора говорили про дітей та підлітків, про те, що часто бачимо у своїй бульбашці лише розумничків та розумничок, не помічаючи інших, які відворюють всотані й вивчені у своїх родинах та середовищах способи взаємодії зі світом. Я згадав, як кілька днів тому у тіктоці натрапив на відео своєї колишньої учениці, де вона підспівує дебільному російськомовному трекові — я бачу це як одну з неминучих поразок, моїх та моїх колег-вчителів, які намагалися показувати приклад, говорити про цінності, створювати систему, в якій такі відео, як ми сподівалися, стануть неможливими, — та не змогли змагатися зі світом цієї дівчинки поза школою, де українська мова не є цінністю чи декларацією позиції (та й наявність позиції, хоч якоїсь, сама по собі була би перемогою).
Сьогодні я вкотре перечитую новини про побитих військовослужбовців. Тепер у Луцьку: 30 (тридцятеро!!!) цивільних проти двох військовослужбовців та автомобіля центру комплектування. Я знаю про випадки протиправних дій ТЦК, їх не можна ігнорувати чи заперечувати. Але також знаю, що мене спиняли кілька десятків разів у кількох різних містах, це були дуже різні люди, за віком, настроєм, ступенем втоми і життєвими обставинами, і завжди комунікація була чіткою, прямою і вихованою. Якось мені жартома порадили збрити бороду, бо ще ж дуже молодий, кілька разів жартували про різне, переважно у кінці ми бажали одне одному гарного дня чи вечора. Мої досвіди не скасовують негативних досвідів когось іншого, але нагадують, що кожен випадок порушення прав майже автоматично привертає багато уваги (і ми ж знаємо, що росія радісно підхоплює цей процес і майстерно додає шуму та обертів), а тисячі, десятки тисяч ось таких простих розмов-перевірок документів забуваються вже до вечора; цей дисбаланс поміщає нас до прикрої ехокамери, де від стін відбиваються лише розпачливі заклики «Рятуйте!», які підбивають і без того накручених людей до насилля.
Моя реальність так само сконструйована, як і реальність когось із тих, хто вчора бив військовослужбовців, а перетинаються ці реальності у точці загрози смерті і першим, і другим — і так, росія не спиняється, але й списувати усе автоматично на ворога теж не можна: багато тупості й зла чинимо й ми самі.
Літературний фестиваль, виставка у галереї чи концерт у філармонії цих речей не змінять, це так не робе, на жаль. Як мінімум, ми працюємо на іншу аудиторію, серед якої ті, хто бив би військових, на абсолютному маргінесі (принаймні, хочу сподіватися на це).
Після розмов із іноземцями я часто відчуваю дисонанс: Україна про яку говорю, збігається з моєю дійсністю, з моєю бульбашкою; а тоді читаю новини, і розумію, що усієї правди цей образ не враховує. Він не враховує реальності позавчорашніх офіціантів, моєї учениці, тих людей, які били військових. І як це синхронізувати, я не знаю. Але пошуком способів це зробити має займатися культурний процес, це нині має бути одним із найважливіших наших завдань.
