Подивилася «Одіссею». Не вважаю цей фільм антивоєнним. Він якраз дуже воєнний. І, можливо, по-справжньому антивоєнним було б взагалі не знімати такі фільми 😳
Роздумуючи над фільмом, зловила себе на якомусь екзистенційному питанні: чому в епосах і міфах, які пройшли до нас через віки, знову і знову передаються великі походи, битви, завоювання, герої?
Як хтось сказав: герой мусить з’явитися там, де система не впоралась.
З жахом слухала судовий процес у стрічці«Нюрнберг». Там Герман Герінг — рейхсміністр авіації та рейхсмаршал нацистської Німеччини — дуже спокійно говорить приблизно так: а чого ви нас судите? Великих завойовників в історії ніхто не судив. Ніхто не судив Олександра Македонського, Чингісхана, султана Сулеймана. Чому тоді ми зараз на суді?
І від цього стає моторошно і холодно.
Тому що в цій логіці щось є.
Поки завойовникам у віках буде відводитися особлива роль, поки їхні імена будуть переходити з покоління в покоління, поки про них будуть знімати фільми, писати книжки, складати епоси — війна, напевно, не завершиться.
Бо ми оспівуємо героїв, славетних мужів, великі походи, великі перемоги. А війна насправді — це розруха, смерть, насилля, пропаганда.
І сама «Одіссея» для мене в цьому сенсі дуже цікава. Бо ніби в якийсь момент до нього приходить усвідомлення: а це все було навіщо?
Двадцять років поневірянь по світу.
Він повернувся в ту саму точку, але вже іншою людиною. І усвідомив, що найцінніше, що в нього було, він втратив.
І ніби це могло б бути головною думкою всього фільму. Але сам фільм усе одно знятий дуже по-воєнному: більшість часу — битви, походи, небезпеки, героїчний шлях. А ось ці глибокі рефлексії, усвідомлення марності всього цього займають у сумі, можливо, хвилин 15–20.
І я фантазувала: а що, якби великих завойовників — «великих завойовників» — світ просто забував?
Що, якби якимось магічним чином сталося так, що війнам перестали б відводити головну роль в історії?
Але зараз це, звісно, звучить як фантастика.
І мені прям дуже цікаво: а що було б, якби культурно підкреслювалися зовсім інші історії? Фільми, книжки, епоси про ті випадки, де битва не відбулася. Де війна не почалася. Де хтось настільки вдало провів перемовини чи медіацію, що тисячі людей залишилися живими. Де люди змогли домовитися, об’єднатися, щось створити, попіклуватися по світ та майбутню по справжньому.
Що, якби саме це ставало великим героїчним сюжетом?
Я не люблю фантастику і рідко її дивлюся, але нещодавно переглянула «Arrival». І для мене він саме про це. Про інший підхід. Про іншу мову спілкування. Про іншу силу. Про інше розуміння часу. І врешті-решт — про можливість домовитися.
І трохи сумно від того, що наразі саме такі фільми ми називаємо фантастикою.
Мені дуже цікаво: а чи можна колись зробити це реальністю? Змістити культурний фокус від війни до творіння. Від того, хто більше завоював, — до того, хто більше створив. Від завойовників і воєнних начальників — до творців миру.
Бо, звісно, в епосах люди передають глибокі сенси, символи, архетипи, там багато повчального. Але достатньо одного-єдиного психопата, який візьме з цього епосу не глибину, а зовсім інше: якщо я піду в абсолютно беззмістовний похід, зруйную пів світу, через мене помруть тисячі чи мільйони людей — це все неважливо. Важливо, що мене запам’ятають у віках.
А що, як зробити так, щоб не запам’ятали?
Навіть не проклинали.
Просто не відвели тобі того важливого місця в історії, якого ти насправді найбільше прагнеш.
Ти не великий завойовник. Не великий правитель. Не велика історична постать.
Ти просто звичайна людина зі своїм набором психіатричних діагнозів. І людей із такими самими завойовницькими ідеями у своїй голові в певних закладах дуже багато.
Ти не особливий. Ти один із багатьох.
Про тебе не будуть співати епоси. Не будуть через сотні років знімати кіно про твої великі походи.
Ти просто підеш у забуття.
А пам’ятати у віках, можливо, варто зовсім інших.
Тих, завдяки кому війна не почалася. Тих, хто зміг домовитися. Тих, хто об’єднав. Тих, хто створив щось замість того, щоб зруйнувати.
Можливо, нам просто потрібні інші герої.
