І от що з цим усім робити?
Насправді я не хочу зараз писати універсальну інструкцію «5 кроків, як правильно повертатися до себе». Бо яка тут універсальна інструкція, коли до кожної неповторної людини, має бути свій унікальних підхід.
Так, існує базовий алгоритм, але на базовий алгоритм треба накладати і унікальних досвід самої особистості.
І от я точно знаю одне: усвідомити, що зі мною відбувається, — це вже багато!!!!
(От чому тут психолог, буде допомогає ... Саме підвести до усвідомлення, а не розповісти людині що з нею)
Не просто відчути: «щось мені якось не так». А зупинитися і чесно подивитися: а що саме зі мною? Що я зараз відчуваю? Про що думаю, коли навколо стає тихо? До яких думок я постійно повертаюся?
Мене дуже часто рятує розмови з близькими людьми (о так, і в них психологічна освіта, яке ж співпадіння 😅)
І я дуже ціную, що в моєму житті є люди, до яких я можу прийти й просто говорити. Виговорити все. Свої думки. Сумніви. Факапи. Якісь абсолютно безглузді мої дії, коли мозок відключався і :«дівчинка, ну де в цей момент був твій мозок?» 😅
Без необхідності бути мудрою, сильною, усвідомленою і взагалі без "ну, ти ж психолог"
До речі, в роботі психолога для мене є одна цікава річ.
Коли я працюю з людиною, я не проживаю її історію як свою. З досвідом я навчилася не реагувати емоційно на сам зміст того, що мені розповідають. Я бачу емоції людини, чую їх, намагаюся зрозуміти. Але переді мною ніби окремий всесвіт. І я дуже уважно його вивчаю.
А от поза кабінетом я — просто людина.
Я відчуваю свої емоції. Закохуюся в людей і розчаровуюся. Злюся. Сумую. Роблю дурниці. Сумніваюся. Можу щось прекрасно розуміти головою — і все одно проживати зовсім не так красиво, як написано в книжках із психології.
Мабуть, просто з часом я звикла багато про це не говорити.
Є дуже маленьке коло людей, яким на запитання «Як ти?» я справді відповідаю, як я.
Бо для мене на це запитання є два варіанти відповіді.
«Все нормально».
Або треба сідати 😅 і багато говорити...
І ось ця тиша останнім часом якраз дала мені можливість трохи уважніше послухати другу версію.
Зрозуміти, що зі мною відбувається. Чого я зараз хочу. Що змінилося. Де я вже не та, якою була ще кілька місяців тому. І куди я взагалі хочу далі.
Бо мої цілі теж змінилися. Змістився фокус. Якісь речі, які здавалися важливими, стали менш важливими. А дещо, навпаки, раптом вийшло на перший план.
❤️Тому я запланувала собі окремий час.
Хочу просто взяти листок і виписати свої бажання. Не «правильні». Не ті, які логічно мати. А свої.
А потім подивитися на свої цілі й заново побудувати план. Бо мені план потрібен не для того, щоб контролювати кожен крок життя. А щоб серед усього, що відбувається, не загубити напрямок, у якому я сама хочу йти.
І, мабуть, це те, що я зараз хочу дозволити собі: не тікати швиденько з цієї тиші назад у справи, людей, зустрічі й активність.
А трохи в ній побути.
Тому якщо раптом вам теж стає некомфортно, коли навколо нарешті тихо, можливо, не треба одразу цю тишу чимось забивати.
Новими зустрічами. Переписками. Роботою. Серіалом. Нескінченним скролінгом.
Можливо, спочатку варто просто помітити:
«Мені чомусь некомфортно залишатися в цій тиші».
І не сварити себе за це.
А спробувати почути, що саме стає таким гучним усередині, коли все навколо нарешті замовкає.
